Мав піти на пошту і знову телефонувати. Моє мокре волосся висохло, але я чув запах річки, яким просякло моє тіло. Я чув у собі чоловічу силу, яку повинен мати, щоб мій останній кубик не завалив піраміди. Відчував у собі силу будівничого, а хіба це не те, що ту піраміду цементує?
На заході горіло вечірнє сонце. Сотні шибок палахкотіло від того вечірнього вогню, а я йшов, ледве переставляючи ноги,— в мене під ногами співав смутну пісню пісок. Чи слухаєш і ти цю сумну пісню піску, Оксано Свідерська?..
Довгий, переривистий поклик. З одного міста в інший, поклик волаючого в пустелі. Відгукнися, Оксано! Поклик перервався, хтось узяв рурку.
— Алло! — сказав жіночий голос.
— Доброгс дня! — радісно гукнув я,— Це Іра Конопенко? По той бік дроту, далеко-далеко звідси,— мовчання. Хтось
дихає в рурку.
— Алло! — кажу я.— Це квартира Іри Кононенко? Може, я й справді потрапив у квартиру якоїсь Іри
Кононенко, бо голос, який мені відповідав, був чужий.
— Так,— каже жіночий голос.— Це квартира Іри Кононенко.
Говорить не Оксана Свідерська. В цієї, що говорить зі мною, голос не той. Здається, ця жінка старша літами.
— Я хочу поговорити з Ірою Кононенко! — вже настій^-ливіше кажу я.
Тоді голос питає в мене, чи я Геннадій Карпович. Звісно, відповідаю я, це він і дуже хоче поговорити з Ірою Кононенко.
— Іра захворіла,— каже жіночий голос— Я її подруга. Іра захворіла й просила мене дещо вам переказати.
— Слухаю,— пробелькотів я.— Щось з нею сталося? І чи вдома вона?
— Вона в лікарні,— сказав голос.— Але доручила мені переказати, що коли одужає, то їде зі своїм чоловіком на два роки за кордон.
— Послухайте,— мовив я.— А ви нічого не сплутали? Хто ви, власне, така?
— Подруга Іри Кононенко,— сказав голос— А коли вам так дуже цікаво, Іра Кононенко — це я.
— Що ви мені морочите голову? — вибухнув я.
— Я вам не морочу голови,— терпляче сказав голос— Мені доручено переказати тому, хто назветься Геннадієм Карповичем, саме те, що я сказала. Ви ще й досі нічого не розумієте?..
Але я вже зрозумів. Я зрозумів, що будка, з якої я телефоную, має червоні стіни.
— Ви можете пояснити мені чіткіше? — проказав я, ледь володаючи язиком.
— По-моєму, я висловилася досить ясно,— сказав голос.— Розумніше вам буде більше сюди не дзвонити. Листи писати теж нема рації...
Трубку покладено. На табло автомата горить цифра нуль. Червоний, як око, нуль, а в рурці коротке тутукання. Автомат виконав свою роботу і глумливо дивиться на мене своїм оком. Я мотаю головою, бо мені здається, що це сон. Але це не сон, отож мені годиться повісити трубку і вийти з задушної кабіни. Я беру свій кульок з рибою, який поклав на поличку, і штовхаю рукою двері. Немає чим дихати, а на мене дивляться ті, що чекають черги до автомата,— вони, здається, теж усе зрозуміли.
Я виходжу надвір. Але й тут бракує повітря, начебто я виніс з собою і ту тісну, задушливу кабіну. Йду в тій кабіні, запечатаний навіки, і несу в руці кульок з дохлою рибою. Сонце горить на заході. Парує асфальт, і я вступаю в туман, під ногами в^ене починає горіти земля. Я раптом розумію, що Іри Кононенко таки нема вдома, що немає й Оксани Свідерської. Є тільки моя надмірна глупота, бо я повірив, що гра — живе життя. Повірив, що коли на екрані герой стріляє в іншого актора — це постріл справжній. Але цей постріл тільки тим справжній, що влучає в мене. В того несусвітного дурня, котрий дав обвести себе довкола пальця. Оксана Свідерська зараз сміється. Сидить у тій пишній віталеньці; в кріслі, куди садила мене, розвалився Володька Кузьменко, котрий презирливо кривить в усмішці рота, а Оксанина подруга, власне, Іра Кононенко, збудженим голосом переповідає розмову зі мною і те, як був я вражений і як по-дурному белькотів.
Оксана Свідерська — нежива. Вона плід мого схильного до містифікацій мозку, і вигадав я її, щоб знайти втіху. Вона давно живе в інших, недостуцних мені сферах, вона — мій сентиментальний спогад з юності, одна з маній, шизофренічних витворів людської уяви. Я був багато років хворий Оксаною Свідерською, бо надто довго непокоїла вона мій дух. Але гра є гра. Ми розіграли кожен свою партію, а глядачем виявився знову Володька Кузьменко. Він поблажливо плескає нам, бо ми принесли йому естетичну нассуіоду. Але на сцені вмер не я? Вмерла Оксана Свідерська, і саме це найстрашніше. Саме це робить із мене дурня з дурнів, і я це визнаю. Я вийняв носовичка і витер обличчя. Щось там є на тому обличчі, бо люди на мене озираються.
Я дивлюся на хустину, але не бачу її. Просто мені здається, що під ногами білий асфальт. Отут дорога, і я маю перечекати, поки проїдуть машини. Машини червоні, як вогонь, можливо, це пожежні машини, але до ладу роздивитися я не можу. Я переходжу через вулицю й бачу намет, під яким продають овочі й фрукти. Цей намет сьогодні теж червоний, хоч завжди був захисного кольору. Зовсім такого самого, як улюблене плаття Ольги Пісоцької. Я обходжу цей намет і раптом розумію, що звідси до музею, тобто до Ольги Пісоцької, рукою подати. Я боюся зустрітися з нею, хоч зараз музей уже не працює. Просто в цьому місці все надто насичене біологічною присутністю Ольги Пісоцької. Мені здається, що в кульку, який я все ще несу, щось починає ворушитися: ожила щучка. Мотає хвостом і розкриває в безсилій люті пащечку, втикану гострими зубами. "Ну, не дурій,— сказав я сам собі.— Піди оцією вулицею, спустишся по сходах, вийдеш на Поділ, а там і річка. Там ти можеш випустити цю рибу, і нехай собі пливе".
Я йду по вуличці й спускаюся на Поділ. Звісно, я не збожеволів і знаю: риба в моїй торбі здохла. Просто мені треба сховати від людей обличчя. Треба сховати від людей самого оебе. В мене тверезий розум, і я цілком можу володіти собою.
І мені раптом стає смішно. Це сталося тоді, коли я спустився по сходах і вийшов на Поділ. Мені стає смішно з Оксани Свідерської, бо вона знову нічого не виграла, адя^е те, що розповідала вона про Володьку Кузьменка,— правда. Вона не ненавидить його, а більше любить. І саме тому, що більше любить, їй спало на думку зрадити його. Щоб він про те знав і почав ревнувати; я тут виявився тільки кубиком, який вона хотіла останнім покласти на свою піраміду. Але її будівля завалилася так само, як і моя. Бо Володька Кузьменко її через ту зраду не полюбить. Отак вони й дуритимуть одне одного, але нещасні вони обоє! Вони обоє в полоні якоїсь третьої потвори, котра повільно їх з'їдає. Прийде колись час, і недовго його чекати, коли вони виявляться порожніми, як здуплавілі дерева, в них-бо немає нічого справжнього, сліпа нудьга ними верховодить...