Ми брели по мокрій траві, і з нашого дірявого взуття віялами прискала вода. Борис захоплено оповідав, як нам попалася щучка і як у нього тоді все всередині затремтіло.
— В мене затремтіло лучче,— сказав Вовка.— Це коли я перекинувся...
Я тихо всміхався: адже загадав тоді собі щастя. "Але що є моїм щастям? — думав я.— Лишитися самому чи знову накинути собі на шию ярмо?" Та думав я про це ліниво: надто погідно було мені на душі, надто зелено-перламутровий був навколо світ.
— Як твій радикуліт? — спитав я в Бориса.
— Мов рукою зняло,— усміхнувся той.— Не, та баба знає толк. Коли надумаєшся, можу тебе завести.
— А він що, больний? — спитав Вовка Кравченко.
— А тебе я не водив, коли бешиха в тебе на руці вискочила?
— Це та? Коли та, то вона толк зна...
І ми замовкли, наче раптом видихлися, наче сказали всі потрібні слова. Це була мить, коли ніжно заквітає на деревах листя, а трава починає пахнути. Тоді краплі, що миготять перед очима, стають срібні і тиха музика виникає. Вона звучить десь на споді серця, й назва їй — благота душевна...
Поруч мене ступав Борис, тіло його пахло, так пахне молодий, сильний чоловік. І мені в захистку цього чоловіка стало добре й погідно. Десь так само пахнув мій батько, коли ми поверталися після купання, він не зразу одягався, а ніс одежу на руці. Я повернувсь у той бік, де в дощовому тумані проглядалася гора з ледве видним профілем Голови Чацького. Тієї долини, де колись стояли ми з батьком, уже не було. Натомість виросла велика гребля, через яку перевалювалася вода. На верхівці греблі вода була зелена, а нижче ставала біла. Білий водоспад нерушно висів у повітрі, і Голова Чацького над тим водоспадом задумано похилилася.
Дощ мив нам голови. Дзюбав і колупався у волоссі, негустий, шарудливий дощ. Хмара вже поволокла свій великий живіт за горби, над нами похитувалися тільки її хвости. На заході небо розпогодилося, і в простір між хмарами вже полилося сонце.
Сонце обілляло нас жовтим світлом, і трава під ногами раптом заграла й затремтіла. Мені здалося, що й я заграв і затремтів, бо сам був із роси. Росою було покрите моє волосся, роса висіла в мене на бровах та віях. Щоки мої були у вільжистих краплях, і я подумав, що вже й вечір приходить. Теплий, тихий вечір, яким так добре завершувати повний напруги й клопоту день. Я дивився на сонце, і воно не сліпило мене. Ми були з ним, як два спільники, які хоч і начворили сьогодні багато недозволеного, але лишилися певні, що їх простять. Два спільники, що мали ще силу й віру сподіватися.
Я йшов, переодягнений у свою одежу, і думав, де подіти рибу. Мати, взнавши про мої пригоди, перелякано скрикнула б і почала б згадувати всі хвороби, якими я перехворів з дитинства. Нагадала б мені про мої слабкі груди і насущну потребу берегтися. Відчула б огиду до цієї риби і ніколи б її не посмажила. Викинула б у помийне відро, начебто від того додалося б мені здоров'я.
Я подивився на кульок, що теліпавсь у мене в руці. Поверх дрібнішої риби, поруч із золотавотілим линком, лежала, роззявивши рота, щучка. Була мертва й задубіла, і я знову відчув жаль. "Ти моє задубіле щастя,— подумав я,— маю тебе обов'язково сьогодні знайти. Ти — біль мій і жаль; все можна забути, але звільнитися годі. Добре на хвилю відчутися справжнім мужчиною, але ліку для серця це не дасть. Є ще заданість наша і наше призначення. Є ще доля наша, котра грає нами десь так, як оце погралися з цією рибою ми".
Я відчув, що мені хочеться спокою. Хай уя^е буде Ольга Пісоцька, але я хочу повернутись у дім свій і застати там мир. Хай дитина моя складає піраміду, я підійду до неї й поправлю кубики так, щоб останній її споруди не звалив. Тоді процес будівництва завершиться. Піраміда стоятиме, наче мертва, бо все споруджене по-своєму вмирає. Пристрасті знпкають, а відтак пропадає й інтерес. Я згадав притчу Сковороди про людину і птаха. Людина приходить у сад і ловить птаха, але не може його зловити. "Не печалься з того,— каже птах людині,— бо коли б ти зловив мене, то чи міг би приходити в цей сад?" Сад би тоді для неї вмер. Умер би і птах, так само, як вмерла б для дитини моєї піраміда. Але є й інша смерть: вічна невдоволеність наша. Почуття неповноцінності від того, що піраміду ми таки не в силі добудувати. Невпевненість у собі, а відтак — інертність. Адже є тиша, яка лікує втомленого, а є така, яка вбиває. Є заскорузлість і обмеженість, на яку нас природа прирікає. Є, зрештою, дисонанс між тим, що ми хочемо і що можемо. Саме тому доля кояшого — побудувати свою піраміду. Хай десять разів вона валиться, прийде одинадцятий раз — і піраміда стане незрушна.
Один раз це моїй дитині вдалося. Вона не дозволяла нам її руйнувати два дні. Піраміда впала третього дня. Від подуву зачинилися двері, і піраміда розпалася на ті ж таки фатально одновимірпі кубики. Моя дитина тоді плакала. Смутно й гірко, хоч простіше було збудувати нову пірамі-
ду. Я її втішав, а тепер розумію. Тепер я розумію, що збудована вдруге піраміда першої не повторить. Те, що було, ніколи в новий час не повертається.
Сонце вже стояло на небокраї, а ноги мої були ніби ватяні. В сьогоднішньому дневі я мав тільки одне незавершене діло і мусив його завершити. Мав потелефонувати Оксані Сві-дерській — то, здається, останній кубик, який вивершить піраміду цього дня. Я довго не згадував про тебе, Оксано, бо я ще був на кораблі. Я плив на острів, де сподівався збудувати щось для тебе і для себе, і ось він — голий і пустельний. Я втомлено бреду по піщаному березі, в руці у мене риба для нашої спільної вечері, а за плечима у мене згоряє корабедь. Великим червоним вогнем, і корабель той — сонце на західному небі. Посвистує під ногами пісок, і під цю пісню я ледве долаю свій шлях. Я слухаю цю пісню, і вона на-. прочуд збігається з моїм настроєм. Я хочу, незважаючи на втому, брести отак довго й не зупиняючись. Я не знаю конечного пункту, куди приведуть мене ноги, але я вірю, що це буде твій поріг, Оксано! Впаду біля нього спраглий і звуглілий од спеки — сподіваюся, винесеш мені води. Напоїш мене і заведеш у свій дім. Що буде потім, Оксано? Сподіваний мир та злагода чи звичайна хатня колотнеча? Чи досить у мене-сили й мужності, щоб ти могла любити мене співмірно до мого почуття? Адже це таке давнє, таке зашкарубле, вічне в мені почуття. Таке вперте, .таке прокляте, що я деревом можу від того стати. Невже воно не настільки велике, щоб не знайти у твоїй душі відгуку, ти ж бо відаєш про нього? Але відаєш і про інше. Я не той, хто приволочить тобі в дім убитого оленя. Я не той, подивившись на кого, ти затремтиш злякано й щасливо. Я не наступатиму на тебе з роздутими від жадання ніздрями і з запаленими очима. Я не стану вбивати тебе, як оленя,— мій олень повинен жити. Я хочу сидіти на порозі дому свого і стежити, як чудово той олень біжить. Я можу принести тобі в дім тільки цю нещасну, давно подохлу рибу, тож чи достоїн я тебе, Оксано Свідерська?