— Де ти ходиш? — спитала вона.
— Смакую перший день волі,— весело відказав я, а коли вона покликала мене на кухню, я залюбки з'їв не тільки перше, але й друге, хоч раніше обідав тільки першим.
— Тобі воля йде на користь,— сказала задоволено мати.— Шкода тільки за Оксанкою.
Оксанка — була моя дочка. Я назвав її, можливо", не в честь Оксани Свідерської, але не без того. Ольга хотіла назвати її Оленою, але я заперечив: Оленами тепер можна греблю гатити.
— Оксан також не менше,— зауважила Ольга, але моя мати підтримала мене. Теща ж була Ольжиної думки і хотіла Олену.
Оформлювати свідоцтво про народження пішов я, і хоч мені було наказано назвати дитину Оленою, я таки записав її Оксаною. Після того в нас і повелося: ми з матір'ю називали малу Оксаною, а Ольга зі своєю матір'ю — Оленою. Зараз мала з нашого дому пішла, отже, виросте вона Оленою. Але я все ж мав немалу перевагу: документ.
— Чи дозволить вона, щоб ми брали дитину? — спитала мати.
— Як вирішить моя колишня теща,— мовив я, п'ючи компот.
— Боюся, що зі злості вони заборонять нам бачитися з дитиною.
— Я сьогодні з нею балакав,— сказав я, випльовуючи в склянку черешневу кісточку.— Вона, здається, хоче, щоб я дбав про дитину, не тільки сплачуючи аліменти.
— Он як! — мати виявила до цього інтерес.— Ти що, ходив у музей?
— Директорка просить мене залишитися до кінця літа,— сказав я.— Згодна навіть дати відпустку, а тоді посприяє, щоб мене перевели в музей Короленка.
— Важко тобі буде,— зітхнула мати.— Боюсь, що твоя ще мститися почне.
— Чого б їй мститися? Ми розійшлися полюбовно.
— О, ти не знаєш жінок,— сказала мати.— Буде вона мститися, і я боюся, що нам не бачити Оксанки саме через те.
— Тоді я приходитиму вряди-годи під їхній двір і крастиму дитину,— сказав я весело.
— Побачиш, як вони настроять її проти тебе,— смутно сказала мати.— Так настроять, що дивитися на тебе не захоче...
— Ну, ти перебільшуєш,— сказав я, встаючи.— Мегзі, мамо, за обід.
— На здоров'я! — відгукнулася мати.— Ще не знаєш, сину, які злостиві бувають жінки.
— І ти також? — спитав я, жартуючи.
— Думаєш, мало вона мені попсувала крові? Я тобі зразу сказала: не пара вона тобі.
— А хто пара?
— Пару, синку, треба пильно шукати. Щоб не попектися. Перед тим як вискочити заміж, всі з себе янгола вдають.
— А як було у вас з батьком? — спитав я, дивлячись на неї, щоб не пропустити й тіні на обличчі.
— Ми з батьком парою були! — гордо сказала мати і аж підборіддя звела.
Я це знав. Мій батько попри те, що викладав у школі історію, був учений-фантаст. Більшу половину нашої домашньої бібліотеки зібрав він. Для цього часом їздив у
Київ і купував у букіністичних книгарнях наукову літературу, зокрема з археології. Його гіпотези базувалися на нечисленних фактах, які він умів витлумачити так, що вони могли сприйматися належно хіба що в історичній белетристиці. Так однією з його ідей було те, що в часи Київської Русі на нашій території ще жили велетні або ж люди дуже високого зросту: покладався він при цьому на билини і фольклор. Мій батько підтримував гіпотезу, що наше місто заснував варяг Житомир, але заперечував, що то був варяг. То був представник народу велетнів, переконував він, що вимер остаточно. Не вірив, що знаменита Голова Чацького в Житомирі — продукт дії вітрів, а вважав, що це штучне утворення, монумент на честь Житомира-велетня. "Придивися до тієї гори,— казав мені батько,— адже це типова могила. Я певний, що там можна знайти останки велетня Житомира!" Я не знаю, які знання давав батько учням, але вони були від його уроків у захваті, чекали їх з нетерпінням. Так, мій батько був трохи дивак. Від нього струміла чародійна сила; здається, гармонія стосунків моїх батьків будувалася на тому, що він своєю енергією захльостував усіх, з ким спілкувався, а матір мою в першу чергу. Мені було років дванадцять, коли він повів мене в долину, що мала назву Завал. В долину, де стояла та ж таки легендарна Голова Чацького.
Ми завмерли внизу, маленькі, дрібненькі, в царстві валунів і нагромадженого каміння, десь тут колись щось завалилося — кажуть, кам'яний міст над рікою, по якому перебиралися з одного берега на другий козаки. Я стояв і слухав глухий цокіт, що мені уявлявся; колись давно цей міст проломився, а козацькому загону треба було перебратися на той бік — може, за ними гналися, хтозна, прірва була глибока; очолював козаків якийсь Чацький, кажуть, козацький полковник, хоч таких полковників я в документах не зустрічав. Отож, він десь тут переїжджав, той загадковий Чацький, і, розігнавши коня, спробував перестрибнути прірву. Я уявляю, як лунко відбилося тонке кінське іржання від кам'яних стін, а ще лункіше відбився людський крик — вершник зірвавсь униз.
Було після дощу, і в долині, окрім нас,— ні душі; чіпка, стародавня тиша зависла довкола, аж у душу починав проникати незрозумілий ляк; батько завмер біля мене, якось дивно виструнчившись, його обличчя палало, він часто дихав, невідривно дивлячись на Голову Чацького.
— Відчуваєш, що тобі страшно стає? — спитав він. Я мовчки кивнув.
— Те саме колись відчували наші предки. Вони приходили сюди, між скель, і молилися своєму герою Житомиру. Ставали тут рядами,— показав він рукою,— чоловіки й жінки і починали свої ляменти-плачі. Ляменти-плачі, сину, це і були стародавні молитви.
І він раптом закричав, заволав чи заспівав; дивні, горлові звуки почали вириватися в нього з грудей, якийсь плач чи стогін, хто його зна! І той крик-плач відлунився, розбившись на тисячу інших голосів, заповнивши вузьку річкову долину вщерть.
— Кричи і ти,— шепнув мені батько.— Так само!
Я закричав і собі, намагаючись вторити батькові, мій тонкий голос з'єднувався з грубим батьковим, і луна ламала їх, перекривлял^ й повторювала. Вся долина від того почала оживати й наповнюватися зойками неіснуючих людей; мені здалося, що зараз станеться якесь чудо, що та велетенська голова лицаря скаже батькові: всі його вигадки таки правда правдешня, він додумався до речей сокровенних; я хотів у ту хвилю чуда, і, може, тому вгорі на скелі раптом виросла темна постать.
— Ви що, показилися? — сказала та постать.— Чого горлопаните?