— На що ж ти годишся?
— Оксано,—— тихо мовив я.— Ти заговорила голосом Володьки Кузьменка. Не в місці, що його посідає людина, цінність, а в ній самій.
— Гадаєш? Тоді ти великий оригінал.
— Або ж навпаки. Більшість людей так вважають, але не розводяться про це. Я маю на увазі людей, які живуть чесно й просто і не ганяються за привидами.
— Здобути собі пристойне місце в житті — це ганятися за привидами? — спитала Оксана.
— Авжеж,— тихо сказав я.— Знаєш, як учив Сковорода: не за значущістю ролі визначають талант актора, а за тим, як він грає.
— Ох, ти щось замудрував! — зморщила лоба Оксана.— Давай ліпше потанцюємо.
Я не перечив. Засидівся в цьому напрочуд незручному фотелі і не зумів виправдатися перед нею, чому я на такому малому місці й чому не прагну здобути вищого. Я хотів розповісти їй байку того-таки Сковороди про кабана, який патяг баранячу шкуру, але в цій вітальні ця байка не прозвучить. Нам треба часу, щоб знову притертися одне до одного, щоб та, друга, незнайома, забута половина Оксани-ного єства стала мені близькою.
Грала музика. М'яка, колислива, я звівся й пішов назустріч тій, яка стільки принесла мені щастя й горя. Мені раптом подумалося, що й тоді, давно, вона складалася з двох іпостасей. Що й тоді вона любила мене однією, близькою мені половиною, а другою, чужою, любила Володьку Кузь-менка, саме того, хто по-особливому був мені неприємний і чужий.
— Оксано,— сказав я, беручи її в обійми.— Невже доля нас знову зводить?
— Очевидно,— сказала вона. Грала м'яка, заколислива музика.
— Але для чого, Оксано? — спитав я.— Ми обоє зболені й самотні...
— Тому й зводить,— відказала вона пошепки.
— Смутно мені чомусь стало.
— Це смуток років, що нас розділили,— сказала Оксана.— Мені теж смутно.
— Мали б радіти, Оксано, ми ще не занадто старі.
— Ми ще не старі, Юрчику,— сказала Оксана.
— Але кожен з нас припнутий до іншого гнізда. Ти моя доля, Оксано! Не знаю: лиха чи добра, але це так.
—— Давай послухаємо музику, Юрчику,— ніжно прошепотіла Оксана.
Ми кружляли по килимі, що колов наші ноги, я був у шкарпетках, вона боса. Грала тиха, заколислива музика, і на мене війнуло гарячою хвилею, чимось таким, про що я й думати забув. Я відчув раптом, що це не сон, що я справді можу відчувати її, отаку притулену до мене, що я перепов-
нююся її біострумами. Я переповнювався нею, мені стало важко дихати — збожеволіти можна від такого щастя. Я притиснув її до себе щільніше, а ця клята музика грала й грала, а ця музика їла мене й заливала. Я не розділяв її на дві, була вона одна, навіки єдина. Всі мої застереження, всі мої ваги й противаги вироїлися з мене, вибилися, випливли — я забув увесь свій давнішній біль, всю уразу; я вже знав: коли б тоді, давно, сталося інакше, коли б вона не кинула тієї зловмисної записки, коли б я зумів завоювати її, до мене прийшла б гармонія, без якої неможливе все інше, прийшло б оце перше з першого, основа основ людського існування.
— Ти такий гарячий,— сказала Оксана і засміялася грайливо чи заклично.
Тоді я поцілував її в губи. Так, це були ті самі губи, це було те саме щастя, що я колись його зазнав.
— Ну, перестань, Юрчику,— відхилилася вона, але коли я натрапив на її губи вдруге, вони на мій поцілунок відповіли.
— Фу, скажений! — сказала вона і вже відштовхнула мене сильніше.— Ти буваєш такий скажений, що я тебе боятися починаю. Сідай, трохи побалакаємо.
Програвач клацнув, і музика зникла. Щоки мої палали. Я зирнув на Оксану спідлоба й поплуганився до свого фотелю: мені справді треба було оговтатися, бо в цю хвилину я міг казна-що накоїти.
12
Я залишив на столі в директорки списаний аркуш паперу і вислизнув з кабінету. Мене перепинив один з наших молодших працівників, щось він у мене запитував. Я відповів, здається, не те, що потрібно, бо поспішав покинути музей, щоб іще раз не зустрітися з Ольгою Пісоцькою. Мені хотілося повернутися додому, де мене зачекалася мати; вона вважала, що, розлучившись з Ольгою, я надто переживаю, і не хотіла покидати мене самого. Почувалася навіть винуватою, бо думала: в тому, що ми не вжилися, винувата й вона, адже ніколи не любила невістку. Зрештою, так повелося не без материного сприяння, адже вона ще на початку нашого подружнього життя відсунула Ольгу від домашніх клопотів. У своєї матері Ольга теж нічого не робила, там їй цього не дозволяла її матінка, горда з того, що з чотирьох її доньок ця здобула вищу освіту. "Така вона вумниця, така вумниця! Ти її на руках повинен носить",— сказала якось вона мені, на що я багатозначно промовчав. Я важив шістдесят кілограмів при зрості метр сімдесят, а Ольга важила шістдесят п'ять при зрості метр сімдесят три. При такому співвідношенні природніше було б, щоб вона носила на руках мене, але до цього в нас так і не дійшло.
Після дощу вулиці лискотіли, сонце грало в калюжах і па асфальті і аж сліпило очі; повітря було вогке, задуха зменшилася, а на заході знову почала наростати синьо-сиза хмара. Я заскочив на пошту і вже втретє потелефонував Оксані; мені таки кортіло повідомити їй новину: я вже вільний, як птах,— те, чого вона від мене сподівалася. Але знову мої гудки пролунали десь у порожнечі й ніхто на них не відгукнувся, видно, сьогодні мені більше не варто турбувати спокій Оксани Свідерської. Але я хотів її бачити, аж душа мені стогнала, я ладен був узяти квитка й помчати в Київ — там напевне я до неї додзвонюся. Але я вірив у щасливі й нещасливі дні і вирішив не випробовувати долі. Зрештою, завтра може прийти мені лист, якого я сподіваюся, бо в останньому я повідомив про своє розлучення і про те, що всі формальності будуть виконані тоді й тоді. На цей лист Оксана не могла не дати відповіді, адже в останню нашу зустріч у Києві була вона, як ніколи, печальна. Остаточно вирішила порвати з Володькою Кузьменком, бо той розпаскудився далі нікуди. "А ти його до себе не підпускай",— сказав я тоді не без самопихи, адже ця жінка вже належала мені. "Ну, знаєш,— мовила Оксана.— Я все-таки ще його дружина". Мені було бридко. Це коло треба розірвати, і я, здається, зробив усе від мене залежне.
Мати вже хвилювалася. Я побачив це по її обличчю, напруженому і смутному.