Погаслий, облізлий, Кирило сидів, опустивши голову, і мені було його шкода. Аж надто одностайно всі його засуджували: "Якби не він, була б жива..." Терпіти не можу цієї формули "якби не..." Хто знає, що було б? Не можна довільно змінювати минуле, виймати з нього окремі ланки. Минуле органічно росте разом з людиною і разом з нею творить майбутнє...
Кирилові я так і сказала: "Не карайтесь, у тому, що трапилось, вашої провини немає". Як він зрадів, бідолаха!
Ми з ним лишилися друзями, хоча раніше, при Льолі, я його недолюблювала. Безвідносно до того, що він від неї пішов. Боже борони, збоку судити про сімейні незгоди. Хіба мало що може бути*! Яка туга (фізична, духовна) може погнати людину від однієї жінки до іншої? Із загальноприйнятої точки зору кинути дружину з немовлям — ганебний вчинок, межа непорядності! Не знаю, як на чий погляд. Я особисто тисячу раз воліла б, щоб від мене пішли, ніж лишилися з жалю. Лінія найменшого опору: брехати, продовжувати тягти. Отож Кирила я не засуджую.
Він і зараз інколи заходить глянути на сина. Дивиться на нього сумно, скуто. У новій сім'ї у нього дітей немає, та, здається, і злагоди не дуже багато.
Димка, звичайно, не знає, що дядя Кира його батько. Я його офіційно всиновила, дала своє прізвище, а по батькові — Григорович, як у Саші. Сашиного батька я колись дуже любила. Ця любов так до кінця й не загинула навіть у потоці підлоти. Лишилася вдячність за моє колишнє невід'ємне щастя. Гриша, Гришуня, Гришастий — який же він був хороший, поки не почав брехати...
З інституту додому проводжав мене Льова Маркін. Даремно я з ним різка і даремно дозволяю скрізь за мною ходити — всі помічають і з нього підсміюються. Мої різкості він терпить покірно (я б на його місці не стерпіла). Звичайно, гуманніше було прямо сказати йому "ні". Проте я не наважуюсь, мені страшно лишитися без його відданості, без можливості в будь-яку хвилину зателефонувати йому й почути: "Звичайно, все що хочете, коли хочете".
Люди вважають мене сміливою, а по суті, я боягузка. Я не боюся того, чого, як правило, бояться жінки: темряви, пострілів, мишей, техніки (сама ремонтую пробки в квартирі). Не боюся виступати прилюдно, обстоювати свою думку. Ніколи не боюся начальства. І разом з тим потай, у душі, безперестанку боюся. Чого? Мабуть, долі, чогось, що чигає на тебе. Після загибелі Льолі боюся машин. Часто бачу сни — хтось із дітей гине під машиною, я кричу від жаху і кидаюсь туди, під смерть. Прокидаюсь, серце б'ється, дякувати богу — сон.
Засідання кафедри було довге, нудне. Доповідала я невдало. Емем спав, а потім, як завжди, казна-що верз. Коли він говорить, складається враження, ніби хтось у твоїй присутності чухає правою ногою ліве вухо. Виступали й інші — кожен про своє. Ніхто мене, власне, не підтримав. Мабуть, розмови про'двійки, про їхні причини й наслідки просто пережили себе.
Мою невдачу помітила не тільки я. Навіть Льова Маркін, який не пропускає нагоди похвалити мене, цього разу мовчав. Ішли ми додому мовчки. Він шкутильгав, я намагалася про це пам'ятати і йти повільніше.
Він довів мене до мого під'їзду. Ми зупинилися, він, очевидно, чекав, що я його запрошу зайти (інколи я роблю це). Я не запросила.
— До побачення, дякую за компанію. Ви були на диво балакучі.
Жарту він не сприйняв.
Очі в нього були такі гіркі, що мені стало ніяково. Треба було б сказати одразу, чесно: люблю іншого, йдіть, не мучте себе. Ні, до цього я, боягузка, не була готова. А може, сказати? Саме зараз.
Поки я вагалася, він, згорбившись, пішов. Навіть не попрощався. Хвилину-дві я дивилася йому в спину, потім загубила її в потоці машин. Коли хто-небудь на моїх очах переходить вулицю, у мене завжди завмирає серце. Якийсь психоз — це постійне передчуття лиха. Щоразу, коли йду додому, боюсь: а раптом лихо вже скоїлося?
Зайшла — все тихо. Кроки — з'явився Саша. Неохоче допоміг мені роздягтися.
— Усе гаразд? — запитала я. Він кивнув. Відлягло.
Зайшла на кухню. Ідеальна чистота. За допомогою чистоти він завжди висловлює свій гнів. Я сказала, підлещуючись:
— Оце так так! Усе так чисто й гарно... Мовчить.
У дитинстві його називали Сайкін. Товстенький, здобний, очі — як родзинки. Зараз Саша високий, стрункий, вузький у поясі, широкий у плечах. Ім'я
Сайкін терпіти не може, каже: "Дамське сюсюкання" (і однаково подумки я його інакше не називаю). Суворий, вимогливий.
— їсти хочеш? Обід у холодильнику.
— Дякую, не хочу.
— В інституті обідала? Ну як хочеш. Суворий, суворий. І не усміхнеться. Догадуюсь:
прийшов Валентин. Сайкін його не любить і щоразу дметься — то більше, то менше.
Увійшла в свою кімнату — справді, Валентин. Спить на моїй тахті, ноги звісились, велика голова глибоко провалилася в подушку.
За що, спитаєте, я його так люблю? Адже й негарний, одверто кажучи. Схожий на актора Фернанделя: крупний, схожий на коня. Великі грубі губи, обличчя кощаве, все в опуклостях. Спить і ледь похропує. Мабуть, напився.
Так, мій коханий п'є. Ще не алкоголік, але на шляху до цього. Шлях звивистий, усіяний трояндами, тернами й жінками. Очевидно, я повинна була б утрутитися: щось заборонити, щось вимагати. Але цього я й не намагатимуся: не мій репертуар.
Згадую, як ми йшли разом з ним з банкету в Будинку кіно. Святкували прийом його картини — пройшла на "ура" (цого фільми завжди або провалюються з тріском, або йдуть на "ура" — середини не буває). Вечеря була при свічках — новинка моди. Актори, акторки, поставлені голоси, тости, незрозумілі жарти, сміх, від якого хилиталися вогні свічок. Я там чужа — не розумію жартів. Позирали на мене із ввічливою цікавістю. Я навіть упіймала перешіптування: Софія Ковалевська, синя панчоха. Одягнена я була ніби непогано, але під їхніми поглядами почувалася замазурою: те, але не те...
Дивно, що Валентин узяв мене з собою — не побоявся. Дружина в нього кіноакторка, але її він принципово не знімає, а вона принципово не ходить на його банкети. Гарна жінка, набагато вродливіша за мене. Висока, білява, авторитетна. Ми познайомилися на якомусь закритому перегляді, про фільм вона сказала "сирий". Вродлива, безперечно. Крім дружини, в нього ще є дочка років чотирнадцяти, дуже висока, негарна, схожа на нього, з такими самими великими, але юними, з пушком губами. На ці губи я дивилася з ніжністю. Дівчинка десь уже знімається; розмова про ролі, про те, хто кого просуває. Інколи, спалахами, момент імпровізованої гри: двоє-троє слів, жест, інтонація, натяк на усмішку — і тоді видно, що талановита. В матері я таланту не бачу, сама лише вагомість. Мабуть, дочка в батька не тільки обличчям, а й обдарованістю, яку у Валентина видно з першого погляду.