— Зурочила мене, мабуть, твоя Асташова,— казала вона Асі.— Як сказала я їй про молоко, як поставила вона мені п'ятірку, так і почало воно зникати, зникати... Око в неї чорне.
— Дурниці! — заперечувала Ася.— Терпіти не можу забобонів. У неї, коли хочеш знати, очі не чорні, а темно-сірі, я спеціально дивилася. А якби й чорні? У мене чорні, а я нікого ще в житті не зурочила. І взагалі, соромно в наш час космічних швидкостей вірити в погане око. Ти її ще й відьмою назвеш!
— А що? Найсправжнісінька відьма. Погляд такий пильний, недобрий. Дивиться, ніби двійку ставить.
— Спробуй дожити до таких років, та ще з трьома дітьми! У нас з тобою один, і то насилу справляємось.
І справді, справлятися було все важче, особливо паралельно з навчанням. Діймали молочні суміші, які доводилося носити з консультації, та ще каші, овочеві відвари і пюре (їх варили вдома на нелегальній плитці). Академічної відпустки вирішили не брати, щоб не розлучатися, закінчити інститут разом: "Як-небудь переб'ємося". І перебивалися. Сиділи з Матвієм по черзі. У Асі взагалі було вільне відвідування, вчилася вона між пелюшками, кашами, сумішами — в одній руці ложка, в другій — книжка. Люді було важче, але й вона трималася героєм, не дуже обросла хвостами. Спочатку вони інколи залишали Матвія взагалі самого: кричав він мало, тільки коли був мокрий (цього органічно не терпів). Виходячи, Ася й Люда домовлялися з черговою, щоб, коли закричить, його перемінити. Для трансляції крику Ася приладнала в головах Матвія мікрофон і від нього зробила проводку до столу чергової. Почувши по цій сигнальній системі крик Матвія, чергова бігла міняти пелюшки, повзунки, а інколи й ковдру. Щоправда, скоро таку практику довелося припинити: одного разу Матвій, залишений у самотині, примудрився вибратися з ліжка. Ася з Людою, повернувшися, застали його в протилежному кутку кімнати, далеко від мікрофона, зовсім мокрого; він гірко плакав і встиг обдерти і з'їсти шпалери з великої ділянки стіни. Відтоді самого Матвія не залишали, а в разі крайньої потреби прямо вручали його черговій. Усі три змінні чергові були поголовно закохані в Матвія. Він гарнішав на очах. Колишній темний пушок на голові виліз, витерся, змінився золотенькими кучерями, щоправда, ще рідкими ("Кучер, почекай трохи, ще кучер..." — казала Ася). Очі з молочно-синіх стали голубими, співучого блиску. Схожий ставав на Олега все більше й більше, навіть ямочка на підборідді його. Цієї подібності дуже боялася Люда, яка свято зберігала секрет походження Матвія ("Добре, будемо вважати непорочним зачаттям",— розпорядився Сергій Кох; усі його послухалися, ні про що не розпитували).
Серед шанувальників Матвія була і комендантша Клавда Петрівна. Загляне, почукикає, заспіває пісеньку: "Літатинушки, татинушки, тата! Літа-тусеньки, татусеньки, тата!" Матвій незворушно підстрибував у неї на руках; коли вона стомлювалася, підбадьорював її якимсь гортанним хрюканням: мовляв, чого зупинилася, співай далі!
З двох мешканців кімнати вона більше подружилася з Асею. Та дуже уважно її вислуховувала, а цим Клавда Петрівна не була розпещена. Така собача робота — кричи та кричи, а поговорити щиро немає з ким... "~
— Слухай, Асько. Моя доля — це цілий романс. Три місяці розповідати не вистачить. Я мчала по життю, гнана вітрилами. Я тип Аксиньї — читала у Шолохова? Якби не пізно народилася, була б упевнена, що це він з мене писав. Щось особливе! Я товста. Я в обширі товста. Не вір, коли хто тобі скаже: худенькій краще. Чоловіки віддають перевагу товстим. Був у мене один задушевний друг — ну просто млів від мого обширу. Казав: богиня. Тепер, наближаючись до пенсійного віку, від богині мало що лишилося, та все-таки є. Минулого року в будинку відпочинку два стареньких майже освідчились. Та я старими не цікавлюся, мені краще молодшого за себе. Був у мене такий — ну не описати. Сильний духом. Люблю чоловіків, сильних духом,— щось особливе.' Мав утрату в особистому житті. Ну, я його поселила в моїй. Кімната шістнадцять метрів, телевізор. Я також не послід, соромитись нема чого. Я тільки фактично шість класів закінчила, а в душі — із закінченою середньою.
Жили добре. Прийде з роботи — я йому пляшечку, оселедчика. Вип'ємо, закусимо і ляжемо дивитися телевізор. Чим погано? А все-таки він, паразит, від мене пішов. Іншою спокусився. Молода, гарна, ноги як яблука. Поганого про неї не скажу, тільки його звинувачую. Чоловік завжди винний за природою. Ось і Люську не звинувачую, навіщо народила. Він винен, його б притиснути: плати аліменти! Люська занадто чокнута щодо принциповості. Сказала б — хто, на нього б натиснули силами громадськості. Платив би як миленький.
Ася намагалася щось заперечити, та Клавда Петрівна не слухала.
— Я про себе. Зустріла одного. Говорить так по-старовинному, ввічливо. Провідував завжди з червоними гвоздиками. Сподобався. Це в мене чисто нервове: я вдячна і легко прихиляюся. Думаю: чому ні? В міру сил та інших явищ. Однак увійшов у близькість і почав собі дозволяти. По-перше, жадібний, я цього не люблю. Кажу: "Треба купити мила". А він: "Перуть руками, а не милом". Треба ж таке! Спочатку я його обожнювала, а потім почала дискредитувати. Далі — гірше: виявилося, що в нього чужа дружина і чужа подруга. Я терплю із властивості нервової системи. Потім не вистачило терпіння. Ти подумай: вип'є і в кімнату заходить задом. Попереживала і вигнала. Тепер нікого немає. Більше горя від них, аніж радості. Та й здоров'я похитнулося. Вийдеш на вулицю, раз-два, дивишся — вступило...
— А дітей у вас не було? — запитувала Ася. Все, що стосується дітей, для неї було болісно цікаво.
— Ні, не було. Все в повноту пішло. "Невже і в мене,— думала Ася з душевним
болем,— ніколи не буде своєї дитинки?"
Про те, що в Люди народився син, вона ще додому не писала, думала: розповість, коли побачаться.
Весняну сесію склали нормально — Ася на всі п'ятірки (рятувала її міцна репутація), Люда, звичайно, слабше, але також без двійок. Трієчки були, проте із стипендії не зняли як маму-годувальницю. Наближалися канікули, на носі відпустка, а куди їхати? І, головне, як бути з Матвієм?