Були прочитані ще два-три уривки з щоденників. Флягін уважно слухав, вносив поправки, робив зауваження. Цікаво, що кожного з викладачів він уже твердо знав на ім'я, по батькові і, звертаючись до них, жодного разу не помилився.
— А тепер перейдемо до поточних справ. Хто хоче висловитися?
Пускаючи пару з ніздрів, підвівся Співак:
— Будемо говорити відверто. Я обурений тими методами адміністрування, які намагається запровадити професор Флягін. Наша кафедра — сформований, зі своїми традиціями організм. Загалом ми непогані спеціалісти, свою викладацьку справу знаємо. Погроза й окрик не кращий засіб виховання. Лекцій професора Флягіна я поки що не слухав, але переконаний, що вони погані. Лектор перш за все повинен захопити студентів, повести аудиторію за собою. А кого й куди може повести за собою професор Флягін? Тягти й не пускати — ось його девіз. А навіщо — він і сам не знає.
Флягін зблід.
— Навіщо, я знаю,— тихо відповів він.— А лектор я справді поганий, ви вгадали.
— Неважко було вгадати! Перш за все у вас каша в роті. Якийсь стародавній оратор, щоб поліпшити дикцію, клав до рота камінчики. Ви, мабуть, собі їх переклали. Якщо ми, що сидимо поруч, вас погано чуємо й розуміємо, то як же студенти? Чи ви навмисне з нас знущаєтесь?
— Ні з кого я не знущаюся,— ще тихіше мовив Флягін (у його блідості з'явилося щось мертвотне).— Семене Петровичу, мені ясно одне: нам з вами спрацюватися буде важко. Може, ви подасте заяву про звільнення?
Всі заніміли. Співак на секунду сторопів, але одразу ж опам'ятався й закричав:
— Подам із задоволенням! Сьогодні ж подам! Викладачі зашуміли. Встав наш завлаб Петро
Гаврилович, схожий на великого, добродушного, але розгніваного пса:
— Як парторг заперечую! Ви тут, Вікторе Андрійовичу, занадто вже розійшлися! Кадрами, кадрами розкидаєтесь, і якими! Семен Петрович — один з найкращих лекторів, гордість інституту! Ви студентів запитайте, що таке Співак!
— Та я що,— сказав Флягін,— я на своєму не наполягаю. Якщо хочете, я ладен вибачитися.
Якась дивна простодушність була в його манері. Цілковита відсутність самолюбства.
— Не треба мені ваших вибачень! — загорлав Співак.
— Нехай вибачиться! — сказав Петро Гаврилович.
— До дідька! — крикнув Співак, вийшов і хряпнув дверима.
Кафедра ще деякий час гула. Коли шум затих, Флягін подивився на годинника й запитав:
— Хто ще хоче висловитися?
— З таким самим результатом? — в'їдливо спитав Маркін.— Боюся, що ви залишитесь без співробітників.
— Адже я сказав, що ладен вибачитися. У випадку з Семеном Петровичем я був не правий.
Я піднесла руку.
— Можна мені?
— Прошу, Ніно Гнатівно.
— Я також належу до тих, хто проти дріб'язкового опікування. Безумовно, дисципліна важлива, та важливіше від дисципліни дух колективу. Це добре розумів Антон Семенович Макаренко, виховуючи малолітніх злочинців. Цього не розуміє професор Флягін, який береться виховувати педагогів. Кожен вихователь повинен враховувати, з яким колективом він має справу. І ні в якому випадку не можна ображати людей. Якщо ви сподіваєтеся, що я також подам заяву про звільнення, то марно. Вам доведеться самому мене звільнити.
Я сіла. Флягін сидів, опустивши голову. Раптом він нею струснув, ніби проганяючи сумніви, й запитав:
— Хто ще хоче висловитися? Ніхто не хотів.
— Якщо бажаючих немає, засідання кафедри вважаю закритим,— сказав Флягін і вийшов.
Отже, війна була оголошена. Залишалося чекати подальших подій.
Семен Петрович того дня написав заяву про звільнення, але ми вмовили його не подавати. Хто зна, як може обернутися справа. Піде Флягін, або його не затвердять. Поки що конкурсу він не проходив (якісь формальності цьому заважали). І що, врешті-решт, важливіше: один самодур чи колектив, у якому ти працював багато років? Семен Петрович незадоволено погодився, що колектив важливіший, і заяву порвав.
Настало тимчасове затишшя. Флягін зменшив прудкість у своїх починаннях, ніби щось обмірковував, нижче схиляв голову над столом, рідше подавав голос. На кафедрі було невесело...
У мене з ним з першого дня склалися стосунки найогидніші. Ні я, ні він цього не приховували. Буває антипатія фізіологічна — саме таку я відчувала до Віктора Андрійовича. Навіть просто перебувати з ним в одній кімнаті мені вже було нестерпно.
Особливо це посилилося після того, як Флягін добрався до моєї "комісії по спадщині". Вивчаючи зі старанністю, гідною кращого застосування, протоколи засідань кафедри, він вичитав там, що я очолюю цю комісію, і одразу почав вимагати від мене звіт. Я стояла біля його столу.
— Сідайте,— з ґречністю упиря сказав Флягін.
— Нічого, я постою. Тоді він також підвівся.
— Доповідайте про стан справ з науковою спадщиною,— сказав він ніби з кашею в роті.
Коротко і навмисне повільно я повідомила про стан справ: рукописи майже всі прочитані, приведені до ладу.
— Скільки треба часу на те, щоб закінчити цю роботу?
— Тижнів зо два.
— Тижнів зо два — це не термін.
— Два тижні.
— Добре. Через два тижні ми вас заслухаємо на кафедрі.
Він щось заніс до записника, який близько й сліпо підніс до очей.
Отже, настав час звітувати... Але ж не могла я на засіданні кафедри під головуванням Флягіна, з його бридкою посмішкою, сказати гправду — що ніякої наукової спадщини не виявилося] Е, ні. Довелося мені поквапом закінчувати свій "виріб".
Я просиділа над ним кілька ночей і два-три вихідні. Вийшло не так уже й погано. Нормальна наукова робота, може, навіть з ідеєю. Можна повірити, що його. Я переписала її в старомодній манері Емема (це ще й тому було зручно, що сторінок виявилося приблизно в чотири рази більше), передрукувала на машинці, вписала формули. Приєднала до цього раніше відібрані і підготовлені матеріали. Ну що ж, з цим врешті-решт можна було й виступити...
Хвилювалася я перед доповіддю надмірно. Втім, це не завадило мені побешкетувати — зняти з руки годинник, зі стуком покласти його на стіл і сказати: "Не будемо гаяти час". Почулося хихикання. Я доповідала коротко, по можливості чітко.
Мене здивував Флягін. Виявляється, готуючись до цього засідання, він не полінувався вивчити всі (принаймні головні) завалішинські праці. Це видно було з його запитань. Якщо взяти до уваги його черепашачий темп, це був один з гераклових подвигів.