Відомо, що саме запахи найсильніше пробуджують пам'ять. Поки я не прочитав про це в книжках, я думав, що сам відкрив цей психологічний закон. Запахи зворушують мене, приголомшують, збивають з ніг.
У ранній юності я був закоханий в одну дівчину, Зіну, яка потім покінчила життя самогубством. Я не був винен у її смерті. Я її любив, а вона любила іншого. Високий, дужий, як кажуть, сажневі плечі. Звали його, як і мене, Миколою (Коля-ве-ликий і Коля-маленький). Щось між ними сталося трагічне. Потім казали, нібито Зіна розповіла Колі-великому щось таке про своїх друзів, чого не треба було розповідати, і друзі постраждали, а вона отруїлася. Записку вона лишила одну: "Сам знаєш". На похороні всі трималися осторонь Колі-великого, і він стояв окремо, величезний, з похиленою головою, як заїжджений кінь.
Зінина мати, на диво спокійна, підтягнута, стояла біля домовини і весь час витирала мертвій дочці щоки і лоб якимсь особливим, пахучим одеколоном. Цей запах — благородний, глибокий, трагічний — запам'ятався мені на все життя. Тоді я зрозумів, що запах може бути трагічним...
А в свята великодня, був цілий букет чудових веселих запахів. Запах пасок і мазурків. Запах гіацинтів — ніжних і тугих, ніби виліплених з воску,— ними завжди прибирали великодній стіл. Запах крашанок, які ми, граючись, качали в лакованих червоних лоточках; перемогти означало розбити своїм яйцем чуже. Розбите яйце з'їдалося: переможець і переможений по черзі від нього відкушували. Яйце було дуже круте, посинілий жовток просвічував крізь білок небесною синявою. З'їдалося воно без солі, і його запах, ледь сірководневий, солодко змішувався із запахом яєчної фарби, лакованого лоточка, паркетної мастики, яка лишала жовтуваті сліди на наших білих панчохах.
Білі панчохи означали свято. Звичайно ми ходили в чорних або коричневих, заштопаних на колінах (тоді панчохи штопали). Мої сестри На-дя і Люба також повинні були штопати панчохи, це вміння входило до програми виховання дівчаток..У них були спеціальні грибочки — червоний у Наді, синій у Люби. Я, як хлопчик, до штопки панчіх не залучався. Я б охоче штопав, але, боячись принизити свою чоловічу гідність, спостерігав за їхньою роботою збоку. Спочатку нитки натягалися тісними паралельними рядами в одному напрямку, потім треба було, перебираючи голкою, сплести ряди поперечною ниткою. Виходила справжня, тільки ручної роботи, тканина. Тепер цього звичаю немає: чи то люди стали багатші, , чи то панчохи міцніші. Коли я на лекції мимохідь порівнюю процес числового вирішення диферен-ційного рівняння зі штопанням панчіх, студенти мене не розуміють.
Тоді, в дитинстві, я лише заздрив Наді й Любі; тепер, на старості, я інколи, потай, щтопаю собі шкарпетки, для чого купив сувенірний гриб з порожньою ніжкою, яскраво і строкато розмальований. Одарка Степанівна, коли помічає в пранні заштопані шкарпетки, сердиться, докоряє мені скупістю: "Шпана не люди, робочий як-не-як, а ви професор, тищі одержуєте". Щоб не гнівити даремно Одарку Степанівну, я інколи заштопані шкарпетки з душевним болем викидаю в сміттє-збірник.
Як приємно когось боятися — ніби поринаєш у дитинство. Смішний дитячий страх, який я відчуваю перед Одаркою Степанівнохо, дивним чином прикрашає мені життя, так само як і її дивовижна мова, що складається з суцільних ребусів, головоломок. Наприклад, сьогодні, стоячи біля вікна і дивлячись у двір, вона авторитетно каже: "Нуль-три приїхала, кого повезуть,, сестра із вени". Спочатку я спантеличений. Потім догадуюсь. Смисл висловлювання такий: приїхала за кимсь, невідомо за ким, машина "швидкої допомоги", з неї вийшли люди з ношами, з ними медична сестра, та, що в поліклініці бере на аналіз кров з вени. Я радію із своєї догадливості, я пишаюся.
Сьогодні знову розмовляв з Ніною. Завжди мене зворушувало, розривало душу це довге "і" в слові "Ніна".
Я знаю, я смішний. Коли дивлюся в дзеркало, бачу якусь подобу бога Саваофа з альбому Ж. Еф-феля "Створення світу". Біла бахрома навколо лисини успішно заміняє сяєво. Так і бачиш поруч з собою грубуватого, невинно-голого Адама і потішних ангелів-асистентів.
Я старий, мені вже за сімдесят. Але в старому живе юнак, який усе ще чогось чекає від життя. Йому, цьому юнакові, треба любити, і він любить, сидячи всередині старого.
Сьогодні на кафедрі розмова про навчальні плани. Завзято, з серйозними обличчями сперечаються через якісь години. Особливо лютує Співак.
Мене дивує, як ці люди можуть таку увагу приділяти розподілу годин між дисциплінами. За довгі роки викладання я дійшов до дивного переконання: більш чи менш однаково, чого вчити.
Важливо, я к учити і х т о вчить. Захопленість, любов викладача до свого предмета виховують більше, ніж будь-яка повідомлена ним інформація. Слухаючи ентузіаста, учні набувають більше, ніж із спілкування з будь-яким ерудитом: високий приклад безкорисливої любові.
Користолюбство несумісне з особою справжнього педагога. Педагог повинен бути щедрим, повністю витрачати себе, час, душу. Цей труд — завжди подвижництво.
Процес навчання сам по собі з усіма своїми недоліками високоморальний. "Сіяти розумне, добре, вічне" можна, викладаючи будь-який предмет: автоматику, хімію, теорію механізмів.
Свого часу, ще до мого народження, було поламано багато списів з питання про так звану класичну освіту. її противники твердили, що давнім мовам у гімназіях приділяється занадто багато часу; його, мовляв, можна було б використати, щоб набути інших, реальніших знань. Можливо, це й так.
Я сам навчався в класичній гімназії (щоправда, в одній з кращих), зубрив латину і грецьку. Чи дало це мені щось реальне? Безумовно. Насамперед звичку до праці, хай і не зовсім правильно організованої. Крім того, знання латини полегшило мені потім опанування інших мов.
А найголовніше: мені пощастило вчитися в чудового латиніста. Звали його смішно: Іван Іванович Тріпак (можливо, за співзвуччям мені таке приємне прізвище Співак?). Тріпак був кришталевим ентузіастом, представником цього племені в хімічно чистому вигляді. Латинські вірші, які Тріпак скандував гучним, високим голосом, досі звучать у моїй пам'яті і викликають блаженні мурахи по шкірі: