З викладачів Ася найчастіше згадувала Ніну Гнатівну Асташову:
— Оце жінка! Такою б я хотіла бути.
— Що ж у ній такого особливого?— ревниво запитувала мати.
— Чудовий педагог. Сувора, але справедлива. І видно одразу, що людина гаряча. Як би це пояснити? Сухувата, але запальна. Сухуватості їй би зменшити, а запалу залишити як є.
— Якого віку? — запитувала Софія Савеліївна.
— Немолода. Років сорок. Але така підтягнута, фігура — як струнка. В неї, між іншим, Маркін закоханий, тому взагалі років сорок п'ять. І хочеться ото йому робити себе смішним у такому віці? Не розумію.
— Сімейна? — продовжувала допитуватися Софія Савеліївна. Ідеал доччиного майбутнього її цікавив.
— Як сказати. Чоловіка немає; троє синів, і всі, здається, від різних батьків. У нас сміються: "Тричі мати-одиначка". А по-моєму, нічого смішного. Кожна жінка має право захотіти — і народити.
— Ну звичайно,— відповідала мати.— Я, як ти знаєш, не консерватор, але все-таки троє дітей від різних чоловіків — це, по-моєму, занадто...
— А що? Справляється, і права.
— А як наша знаменитість Завалішин? — запитував Михайло Матвійович.
— Кінчився.
— Як? Помер?
— Ні. Кінчився в науковому розумінні. Лекції, кажуть, читає добре. Не знаю, нашому потокові він не читав.
Розповідала Ася і про товаришів-студентів, про всіх, крім Олега Ракова. Найбільше про Люду Величко:
— Така сердечна, добра. Нічого не шкодує, все віддасть. По-моєму, доброта — найважливіше в людині. Важливіше, ніж здібності, ерудиція. Знання можна завжди набути, а доброту ні.
— А що, вона погано вчиться? — питав Михайло Матвійович.
— Посередньо. У нас взагалі важко вчитися, на кібернетиці, а в неї прогалини в підготовці. Плаче, як одержить двійку. Головне, через стипендію. Я її сюди хотіла привезти, підхарчувати. Худюща...
— Чого ж не привезла?
— Вона відмовилась. У неї також мама в провінції. І квиток дорого коштує.
— Наступного разу привозь. На квиток ми їй як-небудь нашкребемо...
Розповідала Ася і про Сергія Коха, повторювала його жарти, батьки сміялися.
— Він мене називає Анна Кареніна. Каже, що в тієї також була хода, яка на диво легко носила її повне тіло. Між іншим, тоді повнота не вважалася недоліком, мені б тоді й народитися...
— Подобається він тобі? — з особливою цікавістю питала Софія Савеліївна.
— Звичайно, подобається. Хороший товариш.
— А зовнішність?
— Нормальна.
— Наша дівчинка ще не прокинулась,— казала вона чоловікові наодинці.
Він мовчав, маючи сумнів, чи вдасться їхній дівчинці взагалі прокинутись і чи буде добре, якщо прокинеться... Дефіцит женихів дається взнаки в усіх поколіннях.
Канікули минули швидко. Восени Ася Уманська повернулася до Москви, відіспавшися, засмагнувши, врівноважившись. Люда Величко, навпаки, мала вигляд поганий — бліда, жовта. До матері чомусь не їздила, всі канікули просиділи в Москві. Обійнялися, розцілувалися. Люда — ось тобі й маєш! — заплакала.
— Що з тобою, Людашенько?
— Нічого, просто скучила. Ти мені, Асько, як мати. Не віриш?
Вночі Ася почула: плаче. Підійшла, присіла до неї на ліжко, погладила. Людині щоки, вуха, навіть плечі були мокрі від сліз.
— Ну що з тобою? Скажи!
— Асько, я попалася,— крізь ридання відповіла Люда.
Он воно що... Не зрозуміти не можна було. Всі знали, що значить "попалася".
— Ну й дурна ж ти,— сказала Ася.— Тобі радіти треба, а не плакати.
Люда тупо на неї витріщилась.
— Звичайно, радіти! — повторила Ася.— Мати дитину — велике щастя!
Люді і в голову не приходив цей варіант — мати дитину. Аби тільки звільнитися від неї якнайпростіше і якнайдешевше! Вона вже довідалася про все у бувалих дівчат. Найдосвідченіший факультет — статистичний. Біль, кажуть, терпіти можна, тільки в консультацію не йди — там тебе одразу візьмуть на замітку, почнуть умовляти: народжуй, перший раз треба народжувати. До того дотягнуть, що буде пізно.
— Я не тому плачу, що боюся, чи що, а тому...
І ще гіркіше заридала.
— А він, чоловік той, він на тобі не одружиться? — запитала Ася.
— Ні,— захитала головою Люда, і так розпачливо, що зразу стало ясно: не одружиться.
— Ну то й що? — мовила Ася.— Невже ми вдвох дитини не виховаємо? Усе-таки третій курс. У мене вільне відвідування, підвищена стипендія. Тобі також дадуть стипендію, ти тільки Сергію скажи все, як є, він людяний, зрозуміє. Підеш у декрет, потім дадуть академічну відпустку. Будемо сидіти по черзі — ти і я. Невже ми його не піднімемо? Асташова он трьох підняла.
— А хіба в гуртожитку з дітьми дозволяють? — сумнівалася Люда.
— А ми й питати не будемо. Народимо — і все. Не виселять же з міліціонером! Кімната на двох, поставимо ліжечко, тут, під стінкою, чудово поміститься. Сусіди заперечувати не будуть: з одного боку титан, з другого — душова. Отже, домовились?
— Домовились.
— А тепер чому ж плачеш?
— Тому.
Всю решту ночі Люда з Асею пробалакали. Лягли обидві на Асине ліжко, ширше, і все говорили, говорили, говорили як заведені. Лише одного Люда нізащо не хотіла сказати — від кого трапилась біда.
— Я його знаю?
— Знаєш, але я однаково не скажу. Все це кінчено, кінчено, ні в чому він не винен. Нічого він мені не обіцяв, нічим не заманював. Я, можна сказати, сама йому нав'язалась. Якщо хлопці взнають, що від нього, почнуть до нього приставати, пришиють персональну справу... Мені тоді не жити, прямо під метро.
Лише під самий ранок шепнула ім'я:
— Олег Раков.
— Ну що ж,— трохи помовчавши, сказала Ася.— Принаймні хоч дитинка буде гарна.
ВЕСНЯНА СЕСІЯ
Яке розбійницьке, яке передчасне літо!
Наприкінці травня вдарила тридцятиградусна спека. Вже почалася весняна сесія. Поспішно дочитувалися пропущені лекції, доскладалися заліки, змінювали один одного екзамени.
Зовні все йшло, як звичайно в сесію. Студенти юрмилися в коридорах, біля дверей аудиторій, де йшли екзамени. Хтось із цих дверей виходив, показуючи на пальцях одержану оцінку. Замість нього заходив той, хто ждав своєї черги, і боязко йшов до столу екзаменатора, вологими пальцями брав білет. Дехто в останньому приступі старанності хапався за конспект; інші лише рукою махали. Одне слово, все як звичайно, але в цю сесію все було задушливе, млосне, знемагаюче від спеки.