Емем ствердно кивав, а один раз сказав:
— Позаминулого.
Піаніно також було старовинне, кленове, з інкрустацією, з бронзовими підсвічниками, в які за традицією все ще були вставлені свічки. Майка сіла за піаніно, відкинула кришку, запитала:
— Можна?
— Ну звичайно!
Торкнула клавіші, заспівала. Він уже й поворухнутися не міг — увесь слухав, усім своїм старим тілом, що потонуло в кріслі, кожною волосинкою, кожним нігтем... "Ні, не любив він",— співала вона старовинний романс, прославлений колись Коміссаржевською в ролі Лариси. Емем його в тому знаменитому виконанні не чув (у рік смерті Коміссаржевської він був ще дитиною), він лише читав про те, як вона співала і плакав увесь театр — партер, гальорка і яруси... І зараз, коли Майка співала, в ньому закипали всі ті давні традиційні театральні сльози. Він слухав і плакав за своїми окулярами, не сміючи дістати з кишені хустку. Навіть Одарка Степанівна вийшла з кухні, стала в дверях з залізним обличчям, прослухала романс до кінця і коротко сказала:
— Гоже.
Коли гостя пішла, Одарка Степанівна влаштувала професору справжній допит: хто, та що, та як звати, скільки одержує, яка житлоплоща. Ім'я "Майка" не схвалила:
— Корова Майка, коза, а не жінка. У нас у селі дві корови Майки, одна коза.
Про спів відгукнулася схвально:
— Діло хороше, не черв'яки. "Черв'яками" називала інтеграли, засуджуючи
їх надмір у книгах Емема: "Люди почитали б, а у вас не по-руському з вудочкою ходити".
Відтоді щоразу, як приходила Майка, Одарка Степанівна вимагала: "Ні, не любив він". Завжди надто категорична і визначена в думках, до Майки вона ставилась подвійно. З одного боку, легковажність, незаклопотаність (в її моделі світу совість і заклопотаність були майже рівнозначні). З другого боку, спів, хоч по телевізору показуй. Тільки навіщо їй учитись, гроші переводити? Пора самій заробляти, співає краще іншої артистки.
А Емем до Майки Дудорової прихилився усім серцем. За віком вона годилася йому в онуки — він її не вдочерив, а "увнучив", якщо не формально, то по суті. Склав заповіт на її ім'я. Навіть не знайшов у собі великодушності приховати це від неї — хотів сам бачити іскру радісної вдячності в її очах. Іскри, між іншим, не вийшло — Майка й оком не змигнула. Не те щоб вона була байдужа до грошей, матеріальних цінностей,— просто віддалене майбутнє для неї не існувало. Саме слово "заповіт" було їй так само чуже, як, скажімо, "вексель" — звідкись із світу капіталізму. Навіщо писати заповіт? Хочеш порадувати — даруй. І зараз, а не після смерті. Він і дарував — то одне, то друге. Приходила вона часто, проте ненадовго і майже завжди що-небудь виносила з собою. Не випрошувала — просто він їй дарував від душі, побоюючись лише зірких очей Одарки Степанівни.
— Куди бокал? — питала вона голосом богині правосуддя.— Знову Майці-Лайці?
Доводилось признатися — так.
— Ваше добро,— казала Одарка Степанівна,— в землю не забереш, на тому світі з ліхтарями ля-ля-ля.
А сама Майка безвідносно до подарунків прихи* лилася до Емема, по-своєму полюбила. Ніколи не було в неї ні батька, ні діда, а це потрібно людині: батько, дід. Називала його "дядьо-тато" — ця ніжна дитяча пара слів зворушувала його до щему. Ні-ні та й пригорнеться — поцілує, погладить. Відчуття прохолодних губів на своїй щоці Емем зберігав годинами, щоб не злякати. Він був щасливий.
Крах почався нё скоро і відбувся не зразу. Почалося з того, що Емем випадково зустрів на вулиці Варвару Владиславівну. Та йшла, обережно ступаючи розпухлими крихітними ногами, розглядаючи тротуар у лорнет, такий собі чарівний анахронізм. Емем зрадів: сама доля посилала йому випадок дізнатися про успіхи своєї улюблениці. Підійшов, привітався і:
— Ну як у вас вчиться моя протеже? Успіхи є? Варвара Владиславівна здивувалася:
— Ваша протеже? Вона в мене вже не вчиться. Та й приходила лише місяців зо два. Я тоді ж вам послала записочку — невже не пам'ятаєте? Конвертик з фіалочкою.
— Пробачте, забув. Нагадайте, що там було, в записочці.
— Писала цілком відверто: подальшого сенсу в уроках не бачу. Перспектив немає, голосок не тримає, діафрагма жорстка. Про консерваторію й мови бути не може. Я їй усе цілком відверто сказала, вона, здається, не дуже й засмутилася. Просила її передати вам записочку. Невже не передала?
— Тепер пригадую,— збрехав Емем,— так, саме так, передавала вашу записку. Пробачте, зовсім забув.
— Старість не радість,— зітхнула Варвара Владиславівна,— я тепер лікуюсь у гомеопата, чудеса робить, вдихнув у мене нове життя. Хочете, дам адресу?
— Ні, дякую. Пробачте за клопіт, бувайте здорові.
Ледь підняв капелюха, відійшов, дерев'яно переставляючи враз занімілі ноги і лишивши Варвару Владиславівну роздумувати про те, як старить чоловіка вдівство і самотність.
А Емем ішов геть приголомшений і думав: "Бідна дівчинка! Не хотіла завдавати мені прикрості. Можливо, розсердити боялася? Мене? О, я її підтримаю, заспокою".
Чекав зустрічі. Коли забігла Майка — свіжа, повітря весняне,— запитав, ніби мимохідь (серце скажено билося):
— Ну, як твої уроки з Варварою Владиславів-ною?
Запитав, навмисно дивлячись їй прямо в вічі.
— Уроки? Добре.
— Що ж ви зараз проходите?
Знову — прямо в очі. Там усе чисто — прозора правда.
— Арію Лізи з "Пікової дами". Хочете, заспіваю? — І завела:
Ах, як знудилась, стомилась я...
Одарка Степанівна негайно вийшла з кухні і стала в дверях.
Вдень і вночі...—
заходилась Майка.
Сказати їй про зустріч? Ні, він не міг.
— Знаєш що, дівчинко,— сказав Емем,— я сьогодні погано почуваюся. Ти вже мені пробач.
— Зморилися? Стомилися? — піддражнила вона.
— Просто болить голова.
— Бідний дядьо-таточко! Зараз ми вас полікуємо.— Притиснулась прохолодною щокою до його лоба.— Ну як, помагає?
— Поки що ні. Зітасш що, дитинко, я хочу лягти. Іншим разом приход— — ^ро?
— Може, лікаря Бик.!ії;(иіи? ~ стривожилася Майка.
— Не треба. Просто положу. Іди, будь ласка. Ніколи ще він її від себе не проганяв. Майка
пішла неохоче. Щось тут було для неї незвичне, і вона тривожилась. І не тільки егоїстичною, а й людською тривогою. Смішний дідок був усе-таки їй дорогий. Знову, як перед смертю матері, горлом —відчула вона самотність, що підступала. Якщо дядьо-тато помре, вона залишиться сама-самі-сінька на землі... Це додає їй честі: про заповіт вона й не згадала.