Або виникало питання про погоду — і тут в Одарки Степанівни була своя думка. Примхи погоди вона пояснювала недбалістю метеорологів:
— Вивчились, їм гроші платять, от і роби, щоб добре. А ці самі чого не знають — лялякають-лялякають, а діла немає. Вчора вона з указкою, плечі до половини грудей, парик, сережки гойдаються. Тицяє в карту, прогноз та циклон, а погоди немає. Що їсти будемо?
— Люди ще не навчилися керувати погодою,— пробував заперечити Емем (усе-таки метеорологи, наукові працівники, були, так би мовити, товаришами по зброї).
— Вчилися-вчилися, а все ж не навчилися? Е, ні. їм за це гроші платять. А ви за них не виправдовуйте. Це раніше, за євангелієм: тебе в лраву, а ти ліву. Так не піде.
Релігійною вона не була, проте свята поважала. В неділю прати не можна: раз попрала, в руку вступило. Різдво, Великдень, Миколу — все це пам'ятати треба. Мороз від чого? Водохреще.
Для професора Завалішина Одарка Степанівна була загадкою. Юрмище парадоксів, домашній сфінкс. Віра в науку — і презирство до неї. Розмови про гроші — і безкорисливість. Повага до слова почутого, вимовленого — і презирство до друкованого, писаного. Книжок не читала. Якщо він, коли йшов, залишав їй записку, ображалася: "А що, сказати вас поменшає?" Над дивацтвами цієї психології Емем роздумував старанно, проте марно.
Можливо, йти через пристрасті, систему цінностей? Тут принаймні все було ясно. Основною цінністю в житті Одарки Степанівни, головним її стрижнем і пристрастю був телевізор. Предмет культу, кубічний бог. Чи не повертаємось ми через телевізор до первісного поганства, з якого нас насильно вивело хрещення Русі?
Служачи своєму культу, Одарка Степанівна довгими годинами сиділа перед телевізором, спрямувавши до екрана гарне, уважне обличчя. Перламутрове волосся вигравало голубінню. Воно ще більш пригладжене, ніс ще суворіший, ніж звичайно. Дивилася вона все підряд: вистави, цирк, урочисті збори, концерти, новини, спорт. Не лише фігурне катання, як багато жінок, але й бокс, хокей, футбол. Найбільше любила передачу "Людина і закон". Неувагу професора до цього видовища зрозуміти не могла, засуджувала:
— Все з книжками та з книжками, ось і проґавили. Про шпану — шістнадцять тридцять. Йому — вісім років, нагострив ножика — раз! її в реанімацію, три години, померла.
— Вісім років йому? — жахнувшись, запитував Емем.
— Все ви розумієте, слухати не хочете. Йому вісім років дали. Мало. Я більше дала б. Він вісім і не просидить, вийде, а її вже нема. Круг, по під'їздах ходить.
Круг, що ходить по під'їздах, навіть для звиклого сприйняття був незбагненний.
— Який круг?
— Мов не розумієте? Ножик гострить. Ви що, в під'їзді не бачили? Жик-жик, іскри. Ось вона яка, шпана, без ніякого закону, а ще "Людина і закон". Голений під машинку, заріс, ґудзики косі. Вона: "Розкаюєтесь?" — а він і очі опустив, совість перед народом. Костюмчик кримплен, плечики підкладені, брови дугою.
— Це в кого? — мимоволі запитував Емем, який ще не оговтався після восьмирічного віку злочинця. Якось не вкладалися в нього в один образ косі ґудзики і костюмчик кримплен.
— Ясно, судіїха. Не дружина з могили встала. Якісь ви дивні, все на глузи. Не буду розповідати.
— Одарко Степанівно, не сердьтеся, я й справді не зрозумів.
— Тільки манеру робите.
Майже нарівні "З людиною і законом" вона любила спів, особливо чоловічий ("Чоловік не жінка!"). Співаків упізнавала по голосу з іншої кімнати, з кухні. Будь-яку справу кидала.
— Чевикін співає, треба послухати. Потім домию.
— Звідки ви знаєте, що Чевикін? — дивувався Емем. Він-бо по голосу співаків не розрізняв.
— А ви ніби не знаєте? То Зайцев, а то Чевикін, і той, і той баритон. Зайцев із залисиною, у Чевикі-на зад сторчма. І голос інший. Як не впізнати?
Загалом Одарка Степанівна вражала Емема своєю рідкісною музикальністю. Безпомилково розрізняла мелодії, запам'ятовувала імена композиторів.
— "Роями білих бджіл" — це що, Бетховен написав?
— Так, Бетховен.
—• Той, що "Ода радості"? Хороша людина. Радості також людям треба. А про бджіл у нього гарно. Тільки даремно він про гроб. В гробу радості мало.
— Який гроб?
— Поставимо гроб на стіл.
— Не гроб, Одарко Степанівно, а грог.
— Що це за грог?
— Напій. З окропу з ромом.
— Придумають же. Він що, не наш?
— Німець. Жив в Австрії.
— Там багато композиторів. Моцарт, Штраус, "Віденський вальс", тепер Бетховен.
Коли Емем дивувався її обізнаності, Одарка Степанівна сердилась:
— Ніби я із звіринця. Сіра, а розум сякий-такий.
Телевізор стояв у прохідній кімнаті, колишній їдальні. Емем купив його якось для хворої дружини, щоб їй не було нудно самій удома. Та їй не було нудно: вистачало страждань, хвороби, пам'яті. До телевізора вона підходила рідко і сиділа недовго — зітхне й піде. Після її смерті він перейшов у відання Одарки Степанівни. Емем хотів було їй взагалі його подарувати, та одержав сувору відмову: "Навіщо тисячами кидаєтесь?" Ящик лишився на тому самому місці, в парадному кутку, а навпроти нього, як слуги — двоє крісел.
Повз це капище Емем завжди проходив боязко. Телевізора він не любив. У його запізнілій любові до всього сущого саме для телевізора місця не знайшлося. Дуже рідко (та й то щоб догодити Одарці Степанівні) він сідав поруч з нею в друге крісло і дивився передачу з тією ввічливою відразою, з якою запеклий холостяк дивиться на немовля друзів. Усе його дратувало. А головне, йому соромно було за все! За фальшиві завчені інтонації акторів. За роззявлені роти співаків з тремтячими всередині язиками. За манірно стиснуті руки співачок, за їхні декольтовані груди, що здіймалися. А найбільше за самі пісні, так звані ліричні, за їхній жанр — проникливий, скрадливий, нібито такий, що до душі доходить... Посидівши трохи, він підводився.
— Ідете? — суворо питала Одарка Степанівна.— Дивитися треба, розвиватися, бо відстанете.
— Не подобається мені,— з тугою казав Емем.
— Чому не подобається? Хороший склад. Адже гроші їм платять? За погане не будуть.
Одарка Степанівна твердо вірила: даремно платити не будуть; коли платять — значить, хороше. Як ця віра уживалася з її ставленням до метеорологів, яким даремно платять гроші, незрозуміло, але уживалась. Можливо, у неї були різні мірки для мистецтва і науки? Навряд. Найімовірніше, тут виявляється божественна нелогічність, яка так його захоплювала. Сам він, раб логіки, мріяв бути від неї вільним.