Зашуміли козацькі знамена. Здригнулось поле. Грізний гомін бою прокотився з краю в край по всій околиці. Тисячі мушкетів вистрілили воднораз, обволікаючи небо й землю пороховим димом. Ішли вряд піші запорозькі курені. Всі у сірих свитках, у білих, на смерть одітих сорочках, поголені чуби. Ішли без вигуків, щільними рівними рядами.
Ударили польські гармати. Колихнулася стіна панцерних гусарів.
— Не бендзє хлопам ласкі31[31]! — крикнув пан Чарнецький.
І панцерні лави рушили вперед: крізь дим, під рев гармат, покотилася залізна хвиля чимраз дужче й дужче. От-от набіжить, ударить і потрощить впрах козацькі курені. Але проти неї вже гримів Хмельницький:
— Піші курені, роздайсь!
Вихопилася козацька кіннота — немов скеля обвалилася, приймаючи на себе лютий вал.
— На Бога! — зблід Стефан Потоцький.
Панцерні гусари ударилися грудьми об скелю одномасної козацької кінноти, зіткнулися на короткий час в гарячому двобої, змішалися і розлетілись безладними табунами, вкриваючи поле своїм трупом. Не встигли пригомлошені пани опам'ятатися, як знову жах скував їм руки і серця. Піші запорозькі курені громили центр. Драгуни пана Сапєги — українці — враз несподівано вимкнулися з поля, метнулися праворуч і з радісним покликом, що віщував кінець лядської неволі, поєдналися з козацькою кіннотою. Замовкли гармати.
— Гей, пани! Лишайте штани та соліть п'яти, бо далеко вам буде тікати! — глумилися запорожці.
Розбите польське військо утікало з поля. Недобитки знову замкнулися в таборі. Тоді перед польськими окопами почувся голос, що покрив собою клекіт битви.
— Згода, панове поляки, згода! Не будемо даремно проливати кров! — Хмельницький пропонував замирення.
Козакам лишаються гармати — польське військо має вільний вихід.
"Корисніше нам зараз пристати на такі умови й відкупитися від безсумнівної загибелі, аніж полягти даремно і тим завдати шкоди цілій Жечі Посполитій",— умовляв пан Шемберг знавіснілого від горя Стефана Потоцького, що рвався в бій покрити смертю свій пекучий сором. Потоцький мусив підкоритися.
Польське військо відходило, радіючи, що так дешево відкупилося. Козаки здаля випроводжали непроханих гостей, Хмельницький дивився, як виходили з табору останні польські хоругви, і обличчя його набрало зловісного вигляду.
— Даремно радієте, панове? Буде з вами те, що ви зробили з Наливайком, Павликом, які повірили вашому слову32[32]...
— Які дурні хлопи!— тішився пан Шемберг.— За кільканадцять поганеньких гармат вони випустили ціле військо й додержують свого слова... Хвала пану Богу! Ми їм покажемо, як діяти на війні, коли в нас буде перевага. Через тиждень ми зловимо цього горлоріза Хмельницького з усіма його підручниками і, закутих, привеземо до Варшави разом з нашими гарматами...
Уже три милі віддаляли польське військо від ганебного поля. Ось уже й Княжі Байраки. Пройти цей моторошний яр — і відступ буде забезпечений...
Та недалеко втекли вони: відразу ж налетіла на них татарська кіннота. Польські воєначальники сподівалися відбитися від татар у Княжій Балці, але там їх чекала засідка. Польське військо було розбито вщент. У бою загинув Стефан Потоцький. Усі, хто залишився живий, склали зброю і потрапили в полон до татар.
1648 рік приніс повстанському війську ще дві перемоги: в травні — під містом Корсунем, у вересні — біля річки Пилявки. Однак це був лише початок війни, яка тривала шість років.
У грудні 1650 року поляки напали на Краснинський замок, знищили його невеликий гарнізон і пішли в глиб України з наміром знову підкорити її. Вінницький полковник Іван Богун вирішив перетяти ворогові шлях; допомогу мав надіслати уманський полковник Глух.
Вінницький замок, хоч мав усі ознаки фортеці, проте не міг витримати довгої облоги. Замкові вали в кількох місцях були напівзруйновані — їх не встигли поновити. Мури теж подекуди світили пробитими дірами.
Та це не біда: насипати вали, закласти в мурах діри — козакам на ніч роботи. Небезпека крилася в тому, що ворог з усіх боків мав цілком безпечні і дуже зручні підступи до замка. А монастир, навпаки — стояв на крутій, високій панівній над містом горі; ріка Буг, що вигиналася тут лукою, захищала всі підступи. Що ріку навіть узимку можна буде використати як зручний захист, в цьому Богун не сумнівався. І, нарешті, монастирські мури нічим не поступалися перед замковими мурами. Усі ці міркування диктували Богунові вибрати для свого захисту саме старий монастир, а не сумнівний щодо оборони новозбудований, відкритий з усіх боків замок.
Покликаний на раду пан-отець ігумен33[33] не перечив, навіть обіцяв допомогти чим можна:
— Роби, сину, так, як того вимагав справа і доручений тобі наш рідний край. Нехай тебе Господь благословить. А я, грішний раб Його святої волі, заздалегідь на все тебе благословляю...— І поспішив хутчій у монастир підняти братію на поміч Богунові.
Вечоріло. До монастиря втікали звідусіль тисячі людей — ченці, міщани, з околишніх сіл селяни, що прочули про наближення польського війська. Люди юрмилися біля брами, метушилися, кричали, вимагали пустити їх сховатися за мурами. Поміж людьми бігали, до хрипоти кричали Богунові сотники, наводили лад. Богун звелів пропустити жінок з дітьми. Решта, хто почував себе в силі, мали стати до роботи. Запалили смолоскипи, вогнища. І незабаром уся монастирська гора, на всіх схилах і особливо на схилах до річки, вкрилася людським мурашником. Задзвеніли лопати і заступи, добуваючи крізь глибокий сніг і лід промерзлу землю...
Населення копало шанці34[34]. Богун розпорядився працювати на дві зміни: в коротких перервах люди грілися, відпочивали біля вогнищ і знову йшли, з подвоєною силою й завзяттям добували заступами мерзлу землю. На ранок монастир оперезався свіжими окопами й валами.
Від Гаврика, що сидів з своїм роз'їздом під Сутисками, надходили заспокійливі вісті. Загін пана воєводи Ланцкоронського35[35], побоюючись глибоких заметів і лютого морозу, вичікував у Сутисках Калиновського36[36], що йшов від Шаргорода з усім своїм десятитисячним військом.
Богун ока не стулив за цілу ніч — ходив уранці по горі, давав останні вказівки, закінчував укріплення. Вал першої лінії навколо монастирської гори готовий був зустріти ворога. Друга лінія окопів і валів вивершувалася.