— Давно пора! —зрадів Чорнота.
І розімкнувся козацький табір. Ринула добірна запорозька кіннота. З гуком, свистом, одним махом доскочила до польських хоругов.
— Не шкодуйте шабель, молодці! — злітав попереду призовний поклик Богуна.
— На загибель ляхам! — обізвалися до нього ліс і поле. Обернулися чванливі пани. Панський гонор! У кожного шапка закосичена пером. Лють до хлопа пориває взятися за шаблю.
— Смерть ребелі23[23].
Першим кинувся наосліп пан Чарнецький, а за ним і все засліплене від люті панство кінно вдарило на козаків. Застогнала земля під кінськими копитами обох сил — козацької і панської. Міцно зійшлися вороги. Зразу рубнулися стіна на стіну, а потім немов вихором усіх порозмітало — один на один: пани ладні були втопити в хлопській крові свою лють; козаки шукали слави, перемоги й погибелі на панів.
— Га, сто дяблув24[24]. Ти вже тут, головоріз! — кричав Чарнецький, пробиваючись до Богуна.— Тепер я вже не випущу тебе з своїх рук!
— Моє шанування пану. Прошу підождати трохи,— глузував Богун.— Ось я лише впораюся з панськими собаками і тоді до послуг пана!
Чарнецькому так і не довелося зійтися з Богуном. Не зважили пани козацького завзяття. Не в добрий час зустрілися. Порозмітала їх козацька сила. Багато шляхти наложило головою. Недобитки кинулися врозтіч, через воду до правого берега. А за ними й пан Чарнецький, втікаючи, згубив свою полковницьку з пером шапку в Жовтих Водах. Перемога підбадьорила козацтво. Проте Богун звелів не переходити на правий берег. Там стояла вишикувана міцна, загартована в боях піхота з гарматами, прикрита по боках добірними драгунськими й гусарськими25[25] полками.
— Нехай пани самі подумають, як їм утікати,— розсудливо доводив Богун захопленому першим успіхом Чорноті. Десь от-от мав надійти козацький спільник Тугай-Бей26[26]. Та й сам Хмельницький — така була Богунова думка — повинен би повернутись не з порожніми руками... Велику справу задумав Богдан! Тут не можна легковажити. І обережний Богун обмежився лише тим, що порадив Чорноті підвести козацький табір на ніч ближче до берега. Тепер польський обоз був скований на очах.
Надходив вечір. Коронне військо Стефана Потоцького, розхолоджене невдалим боєм на переправі, окопувалося на ніч. В козацькому таборі по-старому не було чути ні співів, ні криків, не виїжджали з табору охочі молодці помірятися з паном козацькою силою. Лише де-не-де обізветься до своїх козацький вартовий, і знову все затихне. Тихо здіймалася ніч над берегами...
На ранок Стефан Потоцький зібрав своїх військових порадників. Справи коронного війська виглядали вкрай погано: спереду, на висоті, стояли козаки; праворуч ішла річка Зелена, приплив Інгульця, рівнобіжна до Жовтих Вод; ліворуч простяглася глибока балка Княжі Байраки, крита непрохідним лісом, замкнена річкою Великим Омельком; скрізь, праворуч і ліворуч, глибокі трясовини — багнища. Податися вбік, щоб обійти козацький табір, неможливо. Єдиний вихід — назад.
— Що маємо діяти, панове? — питав своїх порадників молодий Потоцький.
— Подвоїти свою мужність, вийти з табору і розбити хлопську наволоч,-пропонував пан Чарнецький, палаючи жадобою помсти за свій вчорашній бій на переправі.
Пан комісар Шемберг був іншої думки:
— Дніпром до нас поспішають з рейтарами27[27] реєстрові козаки. Для чого легковажити? Моя думка — краще закріпитися і чекати допомоги.
Поміркованість пана Шемберга взяла верх. Збили міцніше вози. Поставили вартові хоругви. А вся решта війська стала до роботи — виводили земляні вали. Значні28[28] пани скидали пишні кунтуші і, закотивши рукава, для прикладу іншим, брались за лопати. Працювали безперервно до полудня. Під полудень на горизонті знялась курява. За всіма прикметами сюди йшло військо. Курява наближалася — росла надія.
— Підмога йде! Підмога?
Згодом у куряві зачорніла маса грізної великої числом кінноти.
— Ми врятовані! — пани на радощах обнімалися.
— Тепер ми канчуками розженемо хлопську наволоч!
— Хмельницького на палю!
— З того лотра, Богуна, з живого здерти шкуру!
Кіннота порівнялася з коронним військом, підкинула шапки вгору, збудила своїм криком бойовим усю околицю...
— На рани боські! Цо то є?
Сподівана допомога на очах всього здивованого панства поминула польський табір і, не зупиняючись, вихром помчала до козацького обозу.
— О зрадливі пси! — стогнав від люті пан Чарнецький. Крик відчаю і прокляття звис над польським табором.
— Зрада-а-а!!!
Його заглушив козацький крик бойової зустрічі і братнього єднання.
— Слава-а-а!!!
Хмельницький умовив реєстрових козаків перейти на сторону повстанського війська. Повернувшись, він схвалив дії Богуна й дозволив йому зробити засідку в Княжих Байраках на той випадок, якщо польське військо буде розбите й почне відступати. За пропозицією Хмельницького, військо вирішило надати Богунові звання полковника. Другого дня бій почався зранку.
Зловісне червоно займався схід сонця... Білого дня стогнали в лісі сичі. Тихо, оглядаючись на панів, шепотілися між себе польські драгуни-українці.
— Як же нам проти своїх братів іти...
— Рука не підійметься.
Стефан Потоцький наказав виводити в поле полки. Виходили на праве крило грізні, в блискучих шоломах, у важких залізних сорочках коронні гусари — надія всього війська, їх вів, щоб перемогти або вмерти, пан Чарнецький. Понуро ставали на лівому крилі драгуни пана Сапєги. В центрі лаштувалися гармати і піше військо пана Шемберга.
— Хлопи ще відчують нашу міць!
Молодий Потоцький ще не втратив віри в свов щастя.
Козацькі сурми грали до бою. Гримів перед полками могутній голос Хмельницького.
— Браття, славні лицарі Низового війська Запорозького, і ви всі козаки, сини єдиної матері-Вкраїни! Настав час нам міцно стати за наші козацькі вольності! Пани відібрали нашу волю, честь і віру нашу православну29[29], від батьків нам заповідану, гірше лютих і невірних басурманів під ноги топчуть... Обернули нас на своїх хлопів! Випалили й понищили наші мирні оселі!... Невинна кров мордованих братів горить на наших стягах! Стійте сміло проти чванливої лядської шляхти! Бийте ляхів, як батьки ваші їх били, нещадно! Пригадайте славу дідів ваших... Наливайка, Гуню30[30]. Остряни-на! Вони кличуть вас... Вперед, до перемоги!