— Ти заслужив палю. Але ти хоробрий воїн. А я люблю хоробрих воїнів і поважаю мужність, звідки б вона не походила. Хіба нашій матері-ойчизні не потрібні сміливі, відважні воїни-рицарі? Подумай. Ти міг би покрити свій важкий зухвалий злочин, заслужити милость короля й увічнити своє ім'я навіки. Шляхетський герб і слава покладуть основу для нового роду Богунів...
— Що ж я мушу для цього зробити? — нетерпляче перебив Богун.
— Привезти нам голову зрадника Хмельницького. Нам голова — тобі булава...
— Голова за булаву! — глузливий сміх козацький дзвінким ляпасом хльоснув Яремі в обличчя.— Мала плата, ясновельможний княже, за голову Хмельницького! Хмельницький хоче Україну аж по Львів... За таку голову не соромно віддати ціле королівство та ще й на придачу короля!
Смертельно блідим стало обличчя князя. Ярема довго безпомічно ворушив губами, поки зміг, нарешті, вимовити:
— На коліна, хлопе!
— Стаю тільки перед Богом, та й то по охоті,— гордо відказав Богун, випростовуючись на весь зріст, тоді як очі його горіли страшним вогнем жагучої ненависті.
— На палю! — прошипів Ярема, задихаючись від гніву.
— Гей, гайдуки! — гукнув Чарнецький, і одночасно блиснула його вихоплена шабля. Але рука полковника не встигла звести шаблю. З нелюдською силою Вогун схопив Чарнецького за зап'ясток: шабля вислизнула, підхоплена козацькою рукою.
— Раз мати родила, раз і помирати! — одним стрибком козак опинився біля грізного Яреми. Блиснув кривий Яремин ятаган13[13], подарунок татарського хана. Стукнули шаблі, викрешуючи першу іскру смертельного бою. Відбив Ярема перший Богунів удар, бо й сам був звитяжний воїн у боях.
А вже ззаду на Богуна набігали вірні княжі гайдуки.
— Беріть живим! — наказував Ярема.
Та ще не вродився той, хто міг би взяти Богуна в бою живим. Є ще в козака для князя про запас удар, від якого ні один у світі пан не вбережеться. Богун вимірявся, змахнув шаблею, а потім раптом, блискавично, на льоту, перехопив свою страшну зброю з правої руки до лівої і, маючи тепер
перед собою підставлене ліве плече князя, вдарив на нього з усією силою своєї козацької ненависті.
— За тебе, Богдане! — вигукнув Богун.
Захована під кунтушем14[14] сталева сорочка князя на лівому плечі залилася кров'ю. Ярема похитнувся. Охнув пан Чарнецький з гайдуками.
— Єзус, Марія! Захищайте князя!
Знетямлені вірні гайдуки кинулися наосліп: захистити або вмерти. Та Богун не думав більше нападати. З незвичайною спритністю, мов вихор, крутнувся він, відбиваючи удари засліплених страхом гайдуків, пробив собі дорогу до вікна, і коли в світлиці гримнули два постріли — Чарнецького і Яреми — Богун уже був за вікном, укритий вечірнім сутінком. І пропав слід козака. Обшукали в замку кожну п'ядь землі, всі сховища — пішов, немов у воду.
— Характерник! — тихо з жахом шепотілись між себе гайдуки.
Тієї ж ночі, перед ранком, замкова сторожа випустила з замка сварливого, нетерплячого хорунжого15[15] з двома гусарами. Ставний молодий хорунжий вимагав скоріше опустити звідний міст.
— Гей, там! Швидше чухайтесь! Погоня! Напали на слід Богуна! — і вихором проскочив по той бік замкових валів, збиваючи з ніг сторожу. Вихопившись ген аж за місто, молодий хорунжий обернувся на коні до замка. Глузлива посмішка заграла на його сміливому обличчі.
— До кращої зустрічі, пане Чарнецький?
На ранок у замку знайшлося три трупи, недолічилися трьох коней і двох конюхів з двірської челяді...
Майже триста років Україна була під владою Речі Посполитої. Ще в XIV ст. польська вояччина захопила Галичину, Західну Волинь і Північну Буковину, а з середини XVI ст.— майже всі інші землі України. Польські пани відбирали в українських селян лани, ліси, пасовиська, а їх самих перетворювали на кріпаків. Наші волелюбні предки не хотіли коритися загарбникам і часто повставали проти них зі зброєю в руках.
Найбільші козацько-селянські повстання очолювали видатні діячі визвольного руху: гетьман Криштоф Косицький у 1591-1593 роках, сотник Северин Наливайко у 1595 році, гетьман Павлюк (Павло Бут) у 1637, Яків Острянин (Остряниця) у 1638. Однак усі ці повстання були розгромлені, а їх учасники — жорстоко покарані. Тільки визвольна війна всього українського народу (1648-1654) під керівництвом Богдана Хмельницького принесла перемогу. Перша битва, в якій було розгромлене вороже військо, відбулася на річці Жовті Води.
В козацькому таборі, на Жовтих Водах, панувала незвичайна тиша. Не видно було людей, не чути гомону і криків, навіть коні не іржали.
Козацьке військо, розташоване чотирикутником, окопавшись валами і отаборене за своїм звичаєм возами, виставивши на валах гармати, стояло готове до бою.
Богун з обозним16[16] Чорнотою вдвох спостерігали з високого дерева за походом польського війська. Усе йшло так, як передбачав Хмельницький. Стефан Потоцький17[17], не підозріваючи козацької засідки, вів своє військо просто на козацький табір. Ось воно вже підійшло до річки Жовтої. Почало переправу на лівий берег. Гарячий, молодий Чорнота хвилювався:
— Тепер саме бити їх.
Нехай розділяться на половині...— Богун пильно слідкував за переправою. З подвійною обережністю вимірював він силу ворога. Хмельницького не було на обозі18[18]. Вони обидва з Чорнотою порядкували військом. Гетьман поспішив учора до Дніпра, у Кам'яний Затон, назустріч реєстровим козакам19[19], що, змушені запроданцем Барабашем20[20], пливли сюди під польськими знаменами на возз'єднання з Потоцьким. Хто знає, може, там проллється братня кров? Тоді боротьба затягнеться. Козацьку силу берегти треба... І Богун, який ніколи не знав міри молодецькому завзяттю, розважно очікував слушної хвилини.
— Ти дивись-бо, що там робиться? — понукував його раз у раз Чорнота.— Бачиш, ляхи либонь назад повертають?..
— Бачу.
Кілька кінних хоругов21[21], що вже були перейшли на лівий берег Жовтої, раптом повернули знову через річку, до правого берега. Виходило, що Потоцький якось довідався про розставлену йому козацьку пастку. Тепер він відійде назад і, звичайно, з'єднається з головним коронним військом.
"Прикувати до табору", вирішив Богун.
— Доведеться нам, Івасю, стати трішечки на хвіст ляхам... Нехай підождуть батька22[22],— радився з Чорнотою.