— Пан воєвода Ланцкоронський — гордий лицар, він не хоче йти на нас абияк. Йому цікавіш буде нас застати за валами... Ну, ми йому зробимо ту честь!
Богунові жарти ширилися по всій горі, з уст в уста передавалися. А з тих жартів виростали з кожним разом усе вище й вище, неприступними спорудами вставали оборонні лінії окопів і валів. На дзвіниці й на мурах установлювалися гармати. Міщанська дітвора,— чи то їй зважати на якісь там заборони? — висипала вранці проти сонця, як завжди, на ковзанку. Діти летіли з гори сторч головою, чіпляючись за ковзький лід, котилися цілими клубками вниз, до самої ріки. Богун, спостерігаючи дитячі витівки, заохочував і старших "грітися на ковзанці", а коли ті безпомічно зривалися й летіли сторч разом з дітьми,— голосно сміявся. Згодом від ріки на гору простягнулася велика валка саней з діжками, повними води.
— А то нащо? — здивувався зацікавлений Немира.
— Ковзанку влаштуємо... Хлопці свою, а ми свою, веселіше буде!
Богунова відповідь інтригувала. Полковник на дитячий розум перейшов, чи що? Зацікавлене поспільство37[37] стовпилося біля валки. Богун зачерпнув цеберкою з діжки води, зійшов на вал і, хитро підморгнувши, мовляв, "ви тільки дивіться", як лютий мороз відразу скував полите місце рівним слизьким шаром льоду. Догадливе козацтво радісно загомоніло.
— Ану, панове-молодці, на вали! — вмить кинулися козаки до діжок з водою.
— Ото буде ковзанка!
— Сам пан польний гетьман Калиновський нам спасибі скаже!
Відра цепом з рук в руки жваво полетіли на схили валів. Поливані без перерви схили поволі вкривалися рівним, немов виточеним шаром блискучої слизької криги. Спорожнені діжки раз у раз спускалися по воду. Захоплене витівкою Богуна козацтво й незчулося, як облиті схили і вся гора монастирська заіскрились незабаром в сліпучому сяйві неприступної льодової громади. Монастир скидався на грізного лицаря, вбраного в казковий, зачарований панцир. Козацька замкова залога теж даремно не сиділа. Насипались вище замкові вали. На мурах, де всі міщани звикли бачити старі гармати, з'явилися жерла нових гармат. І лише досвідчене козацьке око могло здогадуватися про Богунові хитрощі.
Поспільство й козаки готові були вірити, що їх полковник не інакше як "самого чорта осідлав". То він несподівано з'являвся в полі, опитував вислані роз'їзди, то раптом його бачили на замкових мурах — сміявся, жартував і давав накази,— а, дивись, по хвилині знову мчав назад, у монастир, поглянути на свою витівку — і так весь день на коні.
Увечері Немира хотів знати, чи будуть які накази на ніч, розшукав полковника на річці.
Богун з трьома десятками козаків псував дорогу через лід, прорубував ополонки.
— Що він робить? Це вже тепер до замка он аж куди треба об'їжджати, а ляхів однаково не спиниш цим...
— Шкода, добре вкочена дорога! — голосно пожалкував Немира.
— А ми другу накотимо,— бадьоро пообіцяв Богун.
Сотник не став далі втручатися. Видимо, полковник знову щось намислив, а де Богунова голова затіє що, там уже напевне сподівайся діла...
Під час наступу польських військ побитий ополонками лід під вагою озброєних, одягнутих у лати й панцирі вершників проломився, і багато гусар потопилося в річці. Шляхетське військо не могло взяти фортецю штурмом і змушене було одважитися на облогу, в зимовий час особливо тяжку. Козаки й селяни хоробро захищали фортецю, але сили були нерівні. Обложені чекали допомоги від уманського полковника Йосипа Глуха.
Облога затягнулася на невизначений час. Перший штурм після замирення козаки відбили зовсім легко. Гусари та угорська піхота, скуштувавши кип'ячої живиці, зразу ж відкотилися. На валах знову по-старому залунали козацькі дотепи.
— А що, пани, погубили штани, ще й угорські кабати!
— Не маєте як тепер до нас у гості заглядати!
Від спостережливого Богунового ока не сховалися ці очевидні зміни в настрої і діях ворога. Стало ясно: ворог утратив свій вояцький дух. Тепер головне — розбити спокій, тримати в постійному напруженні, і обезволене коронне військо почне само собою розвалюватися. Богун вирішив змінити свою тактику: не давати Калиновському спокою ні вдень, ні вночі.
— Немиро, добери-но мені сотню добрих молодців. Поїдемо вночі в гості до ляхів,— наказав Немирі спорядити вилазку.
Це була важка робота. Охочих зголосилося трохи не все козацтво. Немира довго бідкався, вмовляв, наказував, поки добрав сотню — півтораста козаків...
Тихо, зміястою лінією, вислизнула сотня з окутаного темрявою монастиря. Уже близько північ. Скоро і місяць вигляне. Нечутно ступають козацькі коні, спускаючись униз до Бугу. Поприпадали до коней козаки. Не розібрати польським вартовим: чи це ворог підкрадається, чи це заблукана худоба, вигнана з монастиря. Припавши до шиї свого коня, пильно вдивляючись у темряву ночі, вів Богун свою добірну сотню козаків. Тихо хлюпотіла тала вода під копитами коней. Весна, ще тиждень-два ласкаве сонце погріє землю, і прокинеться вона в зелених пишних шатах...
— Стій! Пароль! — заступив дорогу голос з темряви.
— Замовчи, дурню! Хочеш мати вуха обрізані? — погрозливо відповів по-польськи Богун.
Жовнір заспокоївся. Так міг відповідати лише справжній пан. По хвилі занадто довірлива сторожа впала під козацькими шаблями, не встигнувши промовити ні звуку. Сотня спустилася до Бугу, вийшла на лід і незабаром під прикриттям туману без перешкод перехопилася на протилежний берег під самим польським табором.
— Хто йде? Стій! Пароль! — почулися знову стривожені
оклики.
— Ого, та їх тут до біса! Глух іде до Богуна! — зухвало гукнув Богун, і в тій хвилі вся козацька сотня блискавично налетіла на сполоханий шляхетський табір.
— Глух іде! Полк Глуха! — кричали заспані налякані жовніри.
Угорська піхота зразу ж кинулася врозтіч. Безладна стрілянина в темряві не завдала шкоди козакам...
Виплив з-за хмари місяць. Оглянув поле бойовища і зрадливо поплив над сполоханим польським табором. Оглянулися пани — мало козаків! — щось не схоже на полк Глуха, пізнали ворога по шаблі, панцир знайомий засвітив при місяці,— і догадалися.
— Богун! Богун! Утікає! Ловіть його, харциза!
— Зловиш куцого за хвіст! За мною, молодці! — повернув Богун коня, а за ним і вся козацька сотня повернула до мурів монастиря.