— Так... але...
— Що — але! се ж те самісіньке бороття, котре і ти недавно проводив мені...
— Те, та не те... Там бороття з тим, що можна збороти... а тут? Тут, по-моєму, краще миритися, ніж битися...
— Миритися з найгіршим злом? — скрикнув Горовенко.— Я б згодився з тобою і сам кажу, що не слід теряти сил на бороття з тим, чого не побореш, але отеє зло не з тих, що не можна побороти... се історичне, а не природне зло; усе зло, яке напластовала людям історія людськими руками, людською темнотою і злостію — можна і треба знести, зчистити оті пластини і зчистити тими ж людськими руками.
— Мало сили у вас на се!
— Тим-то ми бережно обходимось з нашими силами... колись побільшає.
Харчецко дивовався; він знав Горовенка ворогом крові і не втерпів, щоб не спитати у його:
— Давно ти таким став?
— Хіба ти забув мою присягу над теплим ще тілом мертвої матері? Вони... вони вбили мою матір... Вона благословила мене на помсту.
"Він душею нездужає,— подумав лікар,— у його психічний недуг",— і замовк.
В хату вбіг Копач — якийсь блідий, збентежений.
— Ходіть зараз зі мною,— сказав він Харченкові.
— Куди?
— До недужого... один мій знайомий вельми занедужав... ходім швидше... ми зараз вернемось,— промовив він до Горовенка.
— Вельми погана новина,— сказав Копач Харченкові,— недужого в мене нікого нема, і я збрехав умисне для того, щоб викликати тебе та порадитись.
— Що ж таке? Кажи швидше!
— Зараз стрів поліцмайстра: питає, чи дома Горовенко. Нащо вам його? — питаю... "Прийшов,— каже,— приказ заборонити йому приватні уроки..." Я аж похолов — як почув... Ну чим же тепер житиме Горовенко?
— Погана річ! Треба щось помізковати... треба якусь йому роботу дати, а то він і так... сьогодня я запримітив вже, що в його психічна сторона не в доброму здоров'ю...
— Чи правда? — здивувався Копач.
— Так мені здається! Поки що ніякого ще психічного недуга нема, але такі оказії можуть розвити його...
— Так чим же запомогти?
— Роботою — ділом.
— Ото ж то і є! Отим-то і треба роздобути для його таку роботу, та роздобути швидше, поки він ще не довідався про сю нову пригоду... щоб він і одної години не сидів, не знаючи, де взяти хліба... От і міркуй, де б таку роботу взяти? Треба ж чимсь чоловікові жити...
— Гм! краще усього ходім до нотаріуса, у його не може не бути роботи... хоч би карбованців по п'ятдесят за місяц...
— Рад би, усею душею, рад би запомогти Горовенкові,— говорив Шварцман Копачу і Харченку.— Жаль його, дуже жаль; але ж самі знаєте, що моя контора публічне місто... всякий, хто зайде, бачитиме Горовенка; не ховати ж мені його у другу хату...
— Нащо ж ховати,— перебив Копач,— йому ж не заборонено працювати?
— Знаю, але ж зверніть самі увагу: вигнали його з служби через політичну неблагонадежність, а я, чоловік офіціальний, візьму його... не приходиться, скажуть — і я за одно з ним... От до Копальницького підіть: йому інше діло, у його ніхто не бачить, хто там пише у канцелярії...— Копач узяв шапку і вийшов, не попрощавшись з Шварцманом.
— Хіба таки у Горовенка нічим жити? — дивовався Ко-пальницький,— прослухавши річ Копача і Харченка.— Я чув, що у його великі гроші є, сорок тисячів виграв, жив скупікою; ні на яке діло зроду ніхто від його копійки не бачив...
— Се все неправда,— гарячився Харченко,— та не. про се річ: можете ви дати Горовенкові місто писаря у себе чи ні?
— Так зразу не можу, а спитаю у прокурора; коли він нічого, так я з дорогою душею... Але кажете ви, що треба скоро, так, може б, лучче вам піти до Свистуна: у його роботи по горло, а помощника тепер в його нема; се я навірно знаю... ось ідіть швидше до його.
— Та, мабуть, чи слід нам ходити, щоб і в його облизня не піймати,— відповів Копач.
— Чого — облизня!.. Свистуну треба вірного помощника, а якого ж йому лучче, як Горовенко!.. Ідіть, ідіть до його швидше... тепер якраз він дома,— випроводжав своїх гостей суддя і, замкнувши за ними двері, подумав: "От ще напасть! Бач, які хитрі! Візьми Горовенка! їм байдуже, а я ув'язну в таке лихо, що послі і не відкараскаюся! Цур йому..."
Свистун тілько що вернувся з суду і лежав вельми задовольнений виграним процесом, як прийшли до його Копач і Харченко.
— Ба, ба, ба! — заговорив він,— от спасибіг, що завернули, а то самому так скучно: жінка поїхала на село з дітьми, а я сиджу ченцем... Спасибіг вам, пообідаємо вкупі.
— Нам ніколи,— сказав Копач і став говорити, чого вони прийшли. Рядом з кожним словом Копача Свистунове лице витягувалось, очі ширшали, приймаючи погляд дивування, страху і замисливості, як би його вивернуться тут і вийти сухим з води.
— Ну час! ну час! — заговорив Свистун.—— Се справді — хоч у пустиню тікай! Хто б його думав, щоб таке склалось!.. Як там так нівечити чоловіка ні за що, ні про що... Та тут і дерево не витерпить, заговорить; тим паче кожен чоловік повинен вступитися, помогти! Ох! якби-то! та що і казать! Так чим же я можу, панове, служити? Помощника мені треба, але ж юриста, а Горовенко історик... Краще всього складчину зробім: давайте!., я перший...— він кинувся до стола, взяв сто карбованців і, подаючи Копачу, промовив: — Ось моя лепта.
— Сховайте її назад, Горовенко не старець, коли б річ була за грішми, ми б знайшли їх і без вас... Горовенкові треба не милостині, а роботи... ' *
— Робота? — спитав Свистун, ховаючи в шухлядку гроші.— Роботу найкраще знайти у банці... ось підіть лишень до банкіра Галчевського; він же чоловік добрий і наш. Ручусь вам як за себе, що зараз прийме Горовенка в банк. Він же його добре і сам знає.
— Чи іти, чи не іти? — питав Харченко у свого товариша.
— Сходім, совість спокійна буде, і Галчевський не скаже послі: "Що б вам було мені сказати..." — Ходім...
— Місто в мене хоч зараз готове,— говорив банкір,— тілько, знаєте, таке бридке, що ніяково і приймати його такій голові, як Горовенкова... П'ятнадцять карбованців місячної плати... самі судіть: сторож стілько бере...
— Від вас залежить підняти плату,— відказував йому Копач.
— То-то, що не від мене; я чоловік на одчоті у акціонерів, як вони положили, так і я мушу робити.
Харченко, подумавши, промовив: