— Йому не можна, на кого ж він контору покине? Невеличка купка людей ішла за Горовенчишиною труною;
більш все цікавих, з знайомих було душ п'ять-шість та приятелі Горовенка: Харченко і Копач.
З гробовища Горовенко не вернувся додому: Копач взяв його до себе. Все, що пережив Горовенко в останні часи, зробило на його великий вплив. Лишившись на самоті, він почув, що прежній Горовенко, котрий провадив бороття против зла освітою і шляхом мирного розвою, сей Горовенко в йому вмер. Замісто його виріс новий Горовенко, з ненавистю, з жадобою помсти, з жадобою крові. Горовенко глянув на двері; йому здалось, що на порозі стоїть його мати і благословляє його на помсту. От він ясно бачить її худе лице, її запалі очі; от він чує її тяжке зітхання, її стогнання; от він чує її голос: "Іди, Юрасю, іди на помсту; іди, не бійсь ворогів! Не ти один страждаєш! Глянь округ на села; що переносить народ". Горовенко схопився, встав і заходив по хаті. "Народ,— думав він,— народ! темний, безпросвітний народ! Він вимагає запомоги, поради від освіченого чоловіка, але чим же поможу йому; коли я знаю наш народ тілько здалека, тілько з книжок. Але ж ніякі книжки, ніякі теорії не покажуть тобі того, що покаже живе життя... Так, але пізно вже тепер для мене іти в села, в народ... що я там робитиму?"
Горовенко знов сів... далій став сам сповідатися, згадувати свою минувшину, допитуватись сам у себе, що він путнього зробив за своє життя? Чи завсігди жив він ідеєю правди, чи не змилив коли в сторону багатого або сильного? На саме дно свого життя спустився він; згадував усю подробицю, строго судив, але нічого не знайшов, за що б можна осудити!.. Ніколи,
ні для кого не поступився він правдою, істиною, як її розумів... І що ж? Чого він добув?.. Ні для себе, ні для других нічого... А далій, далій що діяти? Діла, діла, діла, корисного краю, народові — де такого діла знайти? Пристать до анархістів і, взявши револьвер та динаміту, іти стріляти в губернаторів, в жандармів? Іти руйиовати!.. А користь з сього яка? Не переб'єш усього того кодла, з котрого набираються Петрови, Іванови!.. Уб'єш губернатора Сидорова — на місто його сто охочих Петрашів, Бодьків, Гопаненків... ні, з сього користі нема народові. Глибше, глибше лежить коріння, глибше треба копатися, треба заступа кращого, гострішого, ніж гайдамацькі ножі... Так говорив Горовенкові розум; а серце, нерви — знов бачили матір, знов вона благословляла на помсту кров'ю, огнем, мечем... усім, чим тілько можна звести якого-будь ката, злодія...
Час ішов. Горовенко переніс своє збіжжя до Копача. Харченко підсогласив Юрка їздити з ним по селам кожен раз, як він їхатиме по обов'язку лікаря. Горовенко згодився. Поїздки були для його корисними тим, що хоч не загоювали його ран, зате від сільської природи, котру Горовенко вельми любив, м'якшали болі в ранах, притупляли їх: а разом з тим Горовенко придивлявся до життя народного по селам.
— Даремна твоя лікарська праця,— говорив він Харченкові.
— Чого так?
— Хіба сам не розумієш? Ну до чого усі твої оті гігієнічні і санітарні поради, коли людям нічого їсти, коли вони мусять жити укупі з ягнятами, з поросятами... дивно ще мені, що обкладки не передушили досі усіх дітей до одного...^
— Так, але ж все-таки треба боротися з злом; хоч потроху, не махнути на все рукою...
— Боротися треба...— промовив якось нехотя Горовенко.
— І я борюсь... борюсь не тілько через те, що, може, і злиденні обставини його не вдовольняють мене; а через те, що вірою, що бороттям дійдемо колись до кращого життя. Природа і чоловік — се ті дві величезні сили, котрі мусять дійти до того, щоб люде були щасливими.
— Якби-то чоловік жив за одно з природою; а то глянь! Скрізь він бореться з нею; хоче її зломити, перемогти; та ще як перемогти? Так, щоб менше людей користувалось усім добром, а більшість — щоб на їх орала, сіяла і сама з голоду здихала.
— Се ти, братику, береш вже економічні умови... се інша річ...
— Ні, не інша, а головна; від неї усе залежить.
— ^с" *?ід неї... а від суми усіх обставин соціального життя...
— А вся ся сума від чого залежить? Хіба ти не бачиш сам, що всі недуги, розпутство, темнота, соціальна неправда, одно слово — уся сума зла, котрим клекоче наше життя, єсть ніщо інше, як добуток економічних підвалин, на котрих збудовано соціальне життя людей.
— Тим-то і треба боротися...
— Але не ланцетом, не ляпісом, не хіною, не саліциловим натром.
— Знаю і сам,— перебив його Харченко,— та руки короткі.
— До чого короткі?.. До того, щоб оті знання, котрими орудують люде, розсіяти між народом?
— Ге, ге, се довга пісня...
— Мабуть, довга, бо вже давно її співають...
— Співають!.. Мало сього... Споконвіку природа і чоловік чоловіку дають тяжелі уроки... але ж що вдієш, коли у людей — мабуть, така вже коротка пам'ять, що вони швидко все забувають... От тепер обкладки душать дітей — радиш людям те і те, щоб в хаті, в дворі чисто держали; поки що і слухають, а мине біда — всю пораду забудуть.
— Се ж те, що і казав тобі: забудуть твою пораду — бо їсти захочуть...
Минуло літо. Після спасівки почалось знов звичайне вчення дітей. В Ломаків поз'їздились знов ті, котрі виїздили на літо по селам. Горовенко швидко добув уроків; хоч правду сказати таких, котрі, беручи у його трохи не ввесь час, дуже скупо оплачували його працю.
— Одначе,— говорив йому Харченко,— було б краще, коли б у тебе було менше праці... здоров'я твоє — не єсть-то яке добре.
— Менше вроків — менше грошей; а мені тепер грошей хоч би повну скриню.
Харченко здивувався: він добре знав, що в його товариша ніколи не було жадоби до наживи, до грошей і спитав його.
— Нащо тобі гроші?
— Скрізь би заводив школи по селах, ну і на що інше треба...
— Що ж се таке інше? Можна спитати?.
— Тобі можна; се інше ось що, дивись,— він показав лист з "Исполнительного Комитета" 61.
Харченко скривився.
— Де се ти роздобув? — спитав він.
— Будеш усе знати, швидко зістарієшся.
— Та, одначе... як би тобі сказати: чудно мені... ти колись був ворог революцій і крові... пам'ятаєш свої речі про "золоті грамоти"?
— А ти пам'ятаєш, через що я виніс також? За що мене вигнали з служби? Хто вбив мою матір?