Як здобули турки Чигирин року 1679-го, то пробували вони були заволодіти всією Задніпровською Малоросією, і задля того, сильно укріпивши над Дніпром місто Черкаси, послали корпус військ, зложених з турків, татар та чигиринських козаків, під командою якогось Яненка, що був старшиною при гетьманові Юрієві Хмельницькому (який і сам був тоді при військах, але під наглядом свого Яненка), і наказали йому підкоряти міста, що лежать над Дніпром. І він, спершу напавши на місто Канів, знищив його вогнем і мечем, учинивши нечувані варварства над тамтешніми мешканцями, як ставили вони спротив. Потім підкорив інші міста без ніякого спротиву, бо застрашені були його лютістю; нарешті вдерся був і в глиб Малоросії і поруйнував багато селищ коло Ко-зельця, Носівки, Ірклієва та Яблунева, проголошуючи при тому себе гетьманом задніпровським. Одначе незвичайно глибокі сніги, що впали того року, і страшенна до того ж холоднеча винищили більшість людей і коней з корпусу Яненкового, і він із залишками своїми на превелику силу доволікся до міста Черкас. Війська російські з гетьманом і Ромодановсь-ким розташовані були тоді в Києві і коло нього, сподіваючись, що всі сили турецькі туди я" повернуться; але, довідавшись про похід самого лише Яненка, послали на нього сина гетьманського, полковника стародубського Семена, з козацьким корпусом, який, переслідуючи Яненка, що втікав від нього, побрав і поруйнував міста Черкаси, Корсунь, Драбівку та Мошни, а народ тамтешній перегнав у глиб Малоросії.
Турки, прийнявши намір утримати за собою Україну Малоросійську по Дніпро, року 1680-го відбудували й укріпили над ним міста Кизикермен та Кодак і поставили в них сильні залоги, які, сполучаючись з фортецями й залогами Чигиринською та Черкаською, складали прикордонний ланцюг од Малоросії. Татари кримські, також приєднуючи до володінь своїх землі від ріки Кінської до верхів’я ріки Ворскли, поруйнували і попалили всі села малоросійські, що були вздовж і в околицях ріки Мерли. Гетьман з військами своїми й російськими, прикриваючи сторону Києва і середину Малоросії від навали турецької, не міг перешкодити туркам у їхніх роботах та укріпленнях ані татарам, як впадали вони у Східну Малоросію. Хоча ж і посилав він свої накази кошовому запорозькому отаманові Сіркові, щоб з військом своїм напав на татар, що вешталися понад Мерлою, і на турків, що укріпляли міста коло Січі, але той воєначальник, бачивши себе зоставленим серед тогочасних володінь турецьких і татарських, далеко вже від границь малоросійських, нічого на накази гетьманські не розпочинав, а, укріпивши свої зимівники на різних біля Січі дніпровських островах, тримався нейтрально і очікував, аж закінчаться зазіхання турецькі і війни їх з Росією та цісарем. А що тим часом саме року 1682-го цар Федір Олексійович, на превелике горе, помер, а на його місце засіли на престолі молоді брати його, Іван і Петро Олексійовичі, звичайно, через молодість їхню од чужинців мало шановані, то з того й Січ Запорозька з Чигиринським округом вважалася під владою турків, поки підписаний буде з ними мир.
Король польський Ян Собієвський, привласнюючи собі Задніпровську Малоросію, за згодою, одначе ж, козаків тамтешніх, що були з ним у безнастанних походах супроти турків, після союзу з цісарем року 1683-го, вертаючись із славної тої перемоги над турками під Віднем, настановив у задніпровські полки гетьманом обраного козаками з-поміж своєї старшини Якима Куницького на місце забитого під Віднем гетьмана їхнього Остапа Гоголя. Та коли року 1684-го посланий був гетьман той од короля зі своїми козацькими полками до Бессарабії супроти білгородських татар, що збиралися були йти війною на Угорщину, то він, побачивши татар у більшому від свого корпусу числі, злякався і ганебно втік од своїх полків, залишивши їх у непевності напризволяще. Козаки, проголосивши зараз головним начальником своїм полковника брацлавського Дмитра Могилу, створили з полків своїх за його наказом пішу батаву, або фалангу, і, бувши оточені з усіх боків татарами, пробилися крізь їхні юрмища і вернулися до своїх границь щасливо оборонними заходами, а там, знайшовши Куницького, що втік був од них, забили його, за присудом усього війська, тупими кінцями своїх ратищ. Король Собієвський, затвердивши Могилу над полками задніпровськими гетьманом, року 1685-го вирядив його з тими полками до армії імператора німецького у підмогу на турків, і він, переходячи Буковину та Валахію, завоював пограничне з Угорщиною містечко Кам’янку, кріплене турками та їхньою залогою; опісля, з’єднавшись з армією цісарською, що була під командою Текелія, дуже допоміг вигнати з Угорщини турків і татар, розбитих ними в усіх місцях.
З російської сторони, незважаючи на шкідливі для неї рухи турецьких і татарських сил, на початку року
1686-го розпочато військові супроти Польщі приготування, з огляду на те, що зближався кінець тридцятилітнього з нею перемир’я, або спішного миру. І для того звеліли царі гетьманові Самойловичеві вступити зі своїми військами в границі литовські та білоруські і показувати вид війни наступальної. Гетьман, виконуючи накази царські в усій їх точності, виступив з військами своїми, числом 40000 кінноти й піхоти, до границь польських і, переправившись через ріки Сож і Прип’ять, зайняв міста Гомель, Лоїв і Чорнобиль без жодного пролиття крові і грабування. Тими діями зрушений до діяльності уряд варшавський, погодившись з міністерством російським, що давно трактувало про мирові умови, уклав нарешті вічний між Росією і Польщею мир. Трактат сього миру підписано й ратифіковано, і в ньому навіки від ступлено Росії місто Смоленськ з його повітом, а Малоросію зоставлено на тих засадах, які від сторони польської учинено з нею трактатом Зборівським і які зазначено в договорах з Росією, коли вона з нею злучалася. Росіяни, зі свого боку, зобов’язалися боронити польські володіння від татарського нападу. Заспокоївшись, таким чином, Росія з боку польського року 1687-го розпочала найрішучіший похід супроти Криму з наміром підкорити його під свою владу або зовсім зруйнувати. І для того зібрано численні армії, які давно Росія виводила, і над ними, з наказу правлячої царівни Софії Олексіївни, що прийняла того року правління держави через молодість братів своїх, призначено головним командиром улюбленця тої царівни, боярина і князя Василія Васильовича Голици-на; і мав він великоросійських військ 120000; при ньому в товаришах, але під його проводом був гетьман Самойлович з 60000 малоросійських військ, кінних і піших. Армії тії рушили у своїх границях одна за одною, але обидві разом і одною дорогою або степом. Дивний і неймовірний страх перед татарами, закорінений у росіянах з часів великих їхніх завойовників Батия і Мамая, змушував їх триматися всім вкупі, терплячи страшенні через те нестатки, утиски і нужду, так що й саму воду вважали інколи за велику рідкість і коштовність, і ті, що нею торгували, наживали грубі гроші. В такому, одначе, порядку дійшли армії спокійно до ріки Кінської, що відокремлює землі запорозькі од степів кримських. За тою рікою побачили вони степ, випалений на неозорому просторі в усі сторони. Надія перейти тії пожарища і знайти далі для худоби пашу, а не менше й досада від невдачі походу приневолили полководців іти вперед; та хоч як вони силувалися подолати крайність і досягти своєї цілі, тільки зближали для війська та худоби неминучу згубу. Нарешті, дійшовши до того, що коні в кінноті і худоба в обозах провіантських усі майже з голоду по-виздихали, а запаси харчові та інші мусили покинути й спалити, переконані тим вернутися до своїх границь, доволоклися до них з великою втратою людей та худоби від голоду й спраги.