Цар російський того ж 1667 року з політичних міркувань або з прямої необхідності вислав був сильний корпус своїх військ під командою воєводи Косагова у границі запорозькі, до міста Кодака, під тим претекстом, що він мусить боронити запорозьких козаків і частину Малоросії од наскоків кримських татар. Запорожці, потрак-тувавши, що той загін є для них шкідливий і нібито для того придуманий, щоб припинити стосунки з Малоросією, дуже нарікали на те цареві, заявляючи, що "всякий уряд, який підозріває свій народ у будь-яких супроти себе задумах, дає сам народові тому спосіб або знаряддя іти на те, чого він ще не робив або не задумував; а відокремлювати од нас Малоросію, повсякчасну нашу Отчизну, зруйновану вкрай воєводами і гноблену всілякими затіями московськими, є те саме, що роздмухувати запалений вогонь або кидати в нього запальні речі. Що ж стосується наскоків татарських, то се вважається у нас з ними за гру шахову, і ми щоразу давали собі з ними раду і боронити в усякий час себе спроможні". Цар, зваживши на подання козацьке, звернув корпус Косагова у свої границі.
Переговори про мирові трактати, що тривали декілька років між Росією і Польщею, того року закінчено, і мир підписано на тридцять років. Поляки, що переїздили тоді через Малоросію, поширили навмисне чутки в народі, що з російської сторони за місто Смоленськ з його повітом, відступлений Польщею Росії, віддається Польщі вся Малоросія з її жителями. Уряд малоросійський, зауваживши з того приводу велике в народі й війську заворушення, вислав до Москви двох канцеляристів військових, Мокрієвича і Якубовича, звелівши їм з’ясувати там, що вирішено про Малоросію в мирових з Польщею трактатах. Але тії посланці тільки й розвідали, що поляків, а паче їхніх посланців, дуже добре у царя та бояр приймають і з великою пошаною трактують, а про зміст трактатів розвідати вони не змогли, бо се від них старанно приховували і на запити їхні відказували, що "справи міністерські до війська не стосуються, і справа військова знати рушницю та як її вживати, а про міністерію, до землі приналежну, повинні знати воєводи міські й провінціяльні, які, коли у вас є, то вони про теє знати можуть".
езадовільними розвідками канцеляристів і народним поголосом подвигнутий, гетьман Брю-ховецький вислав до Москви старшину генерального Григорія Гамалію і канцеляриста Каспаровича і писав через них до царя, що "з приводу таємних із Польщею трактатів поширені од поляків поголоски про передачу їм у підданство Малоросії обурили війська малоросійські та її жителів, і тому просить він царя запевнити його і народ щодо змісту тих трактатів, за котрими, якщо справді віддається Малоросію полякам, то він з титулу зобов’язаний ужити оборонних супроти них заходів і вибирати нові союзи та протекції. Наколи ж вона зостається по-давньому під протекцією Росії, то вірність і прихильність народу сього до держави Російської суть незмінні і постійні, а таїна і зрада в сьому випадку многогрішні суть і ганебні, особливо між народом єдиновірним і єдиноплемінним; відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши од поляків нечуваного в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі своєї і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніяк і ніхто не має права, і в противному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх. І се є істинно і незмінно, о царю! Якщо ж змішалася при сьому злоба за воєвод, то й тут головним знаряддям є не народ, а уряд російський, що прислав був їх усупереч прав і договорів народних, з інструкціями просто-таки єгипетськими або вавилонськими, і польський, що підіслав на них гетьмана свого Дорошенка, який народ збунтував. Але поза всім тим самий розум вчить, що за десять винних злочинців не відповідають мільйони безневинного народу, який оберігав воєвод". Цар на подання Брюховецького написав до нього тільки те, що прислано буде в Малоросію тисячу піших стрільців з недостатнім числом воєвод, які розміщені будуть по містах та повітах, "і вони зачнуть рядити народом і нагороджувати його, залежно від заслуги і звичаю кожного, а баламутів та непослухів карати судом і розправою; писано-бо в книгах християнських: йому же честь — честь, і йому же страх — страх, сиріч: на лихих гнів, а на добрих милість. А тобі, гетьмане, і всій старшині козацькій глядіти війська та його риштунку і служити з ним вірою й правдою; а війною і миром не клопотатись і трактатами з Польщею не докучати нам; у них все те написано, що добре, а на лихе ніхто не піде".
Такий припис царський збентежив Брюховецького і всю старшину з ним, а одержаний тоді від задніпровського гетьмана Дорошенка лист і зовсім його здивував. Він писав у ньому: "Такий начальник у народі, який ти є, Іване, винен перед судом Божим і людським. Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крові своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на по-бойовищі, ведучи довголітні війни з поляками за вольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга та стогін! Ви зі старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять. Як вже не маєш ти своєї сили й відваги, то можна пошукати й сторонньої; і як немає в християнстві правди, то можна спробувати її в чужовірців. А то є вельми справедливо, що коли людина потопає, то й бритви хапається; і се не є гріхом і глупотою, але крайність, вимушена необхідністю. Я ладен усе відступити на користь народу, навіть і саме життя своє, але покинути його в тяжкій неволі і думати мені нестерпно".
Брюховецький, будучи розгойдуваний з усіх боків на своєму становищі і загрожуваний остаточним своїм упадком, року 1668-го вибрав собі пристановище наїїбільш одчайдушне й ганебне. Він просив у хана кримського союзу, а в султана турецького опіки і вічної протекції. Для того послав у Крим старшину генерального Степана Гречаного, а в Царгород старшину Григорія Гамалію і канцеляриста Каспаровича; тим часом воєвод, що залишалися були в Малоросії, повигонив силою в їхні границі, а тих, що їхали сюди знов, не допустив до їх призначень, але завернув назад. Притому багатьох перебив і пе-ревішав своїх старшин і козаків, які воєвод боронили.