Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам з словами: "Вру
чається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язиціях і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться од правоти, честі і християнських чеснот; і заповідаю йому на все життя його служити Отчизні вірно й щиро, пильнувати її яко зіниці ока і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов’янському є споконвіку властива і спадкова". Потому вручив гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений гетьманом, з пальбою із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7-й день серпня 1657 року.
тарий гетьман перед економ своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого гетьмана писаря генерального Ви-говського і полковника полтавського Пушкаренка, що бував уже в походах наказним гетьманом. І старий гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня, пополудні. Лемент і плач челяді гетьманської і постріл з домової гармати сповістили в місті про смерть гетьмана. Військо й народ усякого рангу і стану виповнили враз дім гетьманський і його оточили. Плач і ридання роздирали повітря, і журба продовжувалась повсюди і була невимовна. Всі оплакували його, як рідного батька свого, всі кричали: "Хто тепер пожене ворогів наших і захистить нас од них?! Згасло сонце наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!"
Заслуги сього ґетьмана й направду варті були оплакування всенародного, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних — досконалий політик, а на війні — безстрашний і заповзятливий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не чванився, а в невдачах зовсім не журився. Терпеливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод і спрагу, холод і спеку зносив він з досконалим спокоєм. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям і самим життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь.
Похорон гетьманові учинено з великим, але сумним тріумфом і з усіма військовими та громадськими почестями. Тіло його в супроводі численного війська й народу перевезено з Чигирина до власного містечка гетьманського Суботова і там поховано в монастирській його церкві, з написами й епітафіями. Над гробом виставлено під балдахіном портрет гетьманський з таким написом:
"Сей образъ начертанъ козацкого героя, Подобна грекамъ тЄмь, отъ коихъ пала
Троя!
Помпей и Цесарь, что были у Рими,
У руссовъ значилъ то Хмельницкій
делами своими: Полыцу онъ низложилъ козацкими
полками,
Татаръ и турковъ устрашилъ тЄми же
войсками; Наказавъ варварство, прес^къ
вероломство, Віїчно не забудетъ того польское
потомство. Унію онъ опровергь, благочестіе
возставилъ, Ревность въ томъ свою въ родъ
и родъ проелавилъ; НепобЄдимь во бран^хъ, благой
восщлялъ конецъ: Изъ сына въ отечеств^; достошгЬйшій ему явился отецъ!"
За причину смерті гетьманської вважають деякі письменники довгочасну отруту, піднесену йому одним значним поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник. Але те вже певне, що на сьомий рік по його смерті, як упали були в задніпровську Малоросію турецькі війська з султаном їхнім Нурадином, поляки, що з ними злучилися, напавши на містечко Суботів, зруйнували його дощенту, і кості Хмельницького, викопавши з гробу, спалили разом із церквою та монастирем тамтешнім, і тим скінчили варварську свою і підлу над мертвим помсту.
Того ж часу, саме в останніх місяцях 1657 року, Фрідерік-Вільгельм, курфюрст бранденбурзький, котрий давніше був васалом польським, скориставшись з незвичайної слабості Республіки Польської, що виснажилась довголітніми нещасливими війнами, дістав од неї у безпосереднє володіння своє королівство Прусське, що було під польською зверхністю, але постановою Велавською за курфюрстом затверджене, з відступленням і інших дистриктів з містом Ельбінгом, за якими згодом прийняв він титул короля прусського, а за тую поступку обіцявся курфюрст помагати полякам супроти царя московського та козаків і дати їм, понад те все, значну суму грошей, чого, одначе, не виконав.
Після скону Зиновія Хмельницького польський уряд спільно із державами, що полякам міністеріяльно допомагали, не переставав допоминатися у молодого гетьмана згоди на злуку з Польщею, батькові його запропоновану. Та коли сей гетьман всіляко від того ухилявся, подаючи причини, з поради й плану батька його взяті, то підведено під нього міну через опікуна і писаря генерального Виговського. Сей Виговський, бувши природним поляком, заховав у собі характер нації своєї у всій повноті і з безмірного честолюбства свого, завше хотів собі уряду гетьманського за всяку ціну. Поляки, задобривши його великими подарунками, а найбільше значущими обіцянками, прихилили на зраду вихованця його, молодого Хмельницького, і він перше натякав йому ріжними манівцями про згоду, буцімто, батька його на злуку з Польщею, але що, мовляв, перешкоджали йому в тому забобонні старики, які воліють ліпше Московщину, як поляків і турків, єдино через одновірство, дарма що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить. Потім запевнив його цілковито, що така злука є корисна й неминуча для задоволення вимог перших у світі дворів — турецького і цісарського, які, при дальшому спротиві, можуть сплюндрувати всю націю і позбавити його гетьманства; а уволивши їхню волю, можна укріпити навіки права свої й народні, в чому вони беруть на себе запоруку і затвердження за ним спадкового гетьманства, з титулом і гідністю суверенного князя сарматського.