Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням царя всередину Білорусі і переходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство небесне і виховання його дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезено на батьківщину його, до міста Корсуня, для поховання в тамтешній дерев’яній церкві, на кошт його побудованій. Та коли почався похорон у присутності численного народу й духовенства, то громовим ударом запалено церкву і тіло вбитого разом із церквою згоріло на попіл. Причому трохи погоріло і людей із духовенства і народу, який стлумився біля дверей церковних і задихнувся від тісноти та вогню, чому багато сприяло те, що в церкві двері були одні, так зроблені на взірець католицьких церков. Про цей випадок польські народні письменники зауважили в хроніках своїх і внесли в історію безглузду байку, яка завдає сорому освіченому християнству, що ніби Золотаренка пожерло пекло з повним своїм диявольським тріумфом і величчю за те, що ціла Польща, судячи про Золотаренка по військовому мистецтву його і великих успіхах, зробила висновок і назавжди затвердила, що начеб він був великий характерник, або чародій, себто волхо-ватель, що володів багатьма дияволами, од яких мав таку незвичайну силу у війні і нарешті, на вдоволення послуг їхніх, взятий був з такою урочистістю прямо до пекла. Але притому невідомо, за кого вони вважають органіста Томаша та вчителів його, що злодійськи заподіяли Золотаренку смерть,— чи в товаристві вони з їхніми дияволами, а чи лише за послушників тих вважають, і як вони діляться в обітницях ксьондзівських?
Впродовж кампанії 1655 року, як вона з боку поляків ведена була оборонною, гетьман Хмельницький з армією своєю, маючи позицію побіля Заславля та Калі ’яйця— Подільського, боронив границі тамошні від Польщі та Туреччини і бувші від них напади волонтерів і ватаг ворожих завжди відбивав з успіхом і загибеллю недругів; а боярин Бутурлін робив те саме з боку Криму. Поміж тим поляки вели торг в Криму з ханом Іслам-Гіреєм про наступальні дії, бо татари, незважаючи на всі союзи і дружні угоди, без грошей і подарунків нічого не роблять, і друзів у них немає в цілому світі. А як Польща доволі вже виснажена постійними війнами і на гроші була бідна, то ведено торг той до половини 1655 року. Того ж таки року смертю Іслам-Гірея відкрився шлях до легшого торгу з племінником його, новим ханом Менглі-Гіреєм, котрий, анітрохи не дбаючи за свій народ, умовився з Польщею вести війну з Росією та козаками за[ сто тисяч талярів золотими грішми. Який торг, такі і дії молодого хана були, себто раптові. Він зі всіма своїми ордами в жовтні місяці того ж 1655 року, напавши зненацька над рікою Самарою на козацький корпус, розбив його дощенту. Командуючий ним наказний гетьман Яків Томило, на місце Золотаренка Хмельницьким! поставлений, був убитий на місці побойовища, а решта військ, одні, пробившись крізь ворога, об’єднались з корпусом боярина Бутурліна біля Санжарова, а другі — під орудою полковника Худор-бая,— заховавшись в луг дніпровський, в його очерет та чагарі, одбива-лись в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в’язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманщину і приєднались до військ козацьких.
Гетьман Хмельницький, довідавшись про знищення татарами корпусу Томилового, розіслав від себе інші корпуси з-під Заславля до ріки Дніпра для утримування татар над тою рікою; але хан, переправившись уже через Дніпро, встиг поєднатись з поляками, які прийшли до нього через Молдавію, і напав на корпус козацький, який вступив на Уманщину під командою полковників Зеленсько-го, Богуна і Дженжелія і котрий, спішившись і згуртувавшись в батаву, тримався довго в атаці, відбиваючи ворогів з великою їхньою втратою. Нарешті, діждавшись ночі і налаштувавши фалангу, вдарив на ворога в один бік, і, пробившись крізь натовпи ворожі, пройшов в оборонному стані до міста Білої Церкви, і тамо укріпився. Хмельницький, що знесилив армію свою поділом на окремі корпуси, звідавши про те розсіяння, виступив з рештою війська із-під Заславля і, поспішаючи на підмогу тим корпусам до Білої Церкви, заатакова-ний був об’єднаними ворожими силами, в урочищі так опісля названому Дрижи Поле. Ворогове, зрадівши, що знайшли Хмельницького з малими силами, і бувши на нього розлючені до нестями, напали на козаків з усіх сторін без будь-якого розпорядку, а лише надіючись на своє велелюдство. Хмельницький, ведучи себе на війні завше обережно, спішив війська свої заздалегідь і налаштував із них батаву, а допустивши ворога на найближчу дистанцію, стрелив на нього з гармат і мушкетів так вдало і жорстоко, що повалив нагло з грубих ворожих куп цілі тисячі. Ворог, отямившись від своєї поразки, став продовжувати свої напуски на віддалі, а гетьман поміж тим повелів зібрати тіла побитих ворогів, і зробив із них розлогий і доволі високий ретрашемент, і, так укріпившись привласненими ворожими тілами, вражав із них ворога, що наближався, наче із фортеці, очікуючи при тому допомоги від боярина Бутурліна або від своїх корпусів, котрі про напад ворожий і про облогу його в малих силах доволі могли знати. Але як такої допомоги нізвідкіль не було, а в провіанті та фуражі зробилася крайня недостача, та й зимова холоднеча стала вже нестерпною, бо це все відбувалося в останніх числах грудня місяця, то Хмельницький вирішив пробитися крізь ворога силою і увільнитися від його облоги. Вилазку тую зроблено вночі. Війська козацькі, влаштувавшись фалангою з легкою артилерією, підійшли до ворогів тихими кроками і, заставши їх сплячих великими купами побіля вогнищ, від яких, звичайно, віддалеки нічого не видно, вдарили на них з усією відчайдушністю і побили їх цілі тисячі майже без оборони. Учинений при тому грім пальби та крик народний примусив решту ворогів готуватися до оборони, але фаланга козацька, очистивши вже собі просторий шлях, доволі відійшла від нього в повному порядку і щасливо прибула на Білоцерківщину.