С. 151.
"Причому ті із поляків та жидів, ...які, не володіючи руським народом, були йому корисні..." — Див. коментар до с. 137 про гуманізм українців.
"На поході з’явилися у гетьмана Хмельницького бояри молдавські..." — Сучасна наука не володіє відомостями про прибуття молдавської делегації до Хмельницького під час осіннього походу 1648 р. Через те що молдавський господар Василь Лупул був на той час союзником Польщі, сама можливість таких стосунків видається малоймовірною.
С. 152.
"...міста Львова, князем київським Львом Даниловичем побудованого..." — Див. коментар до с. 84 про заснування Львова.
"Опісля запущених в місто і замок кількох сотень бомб та ядер..." — Прагнучи зберегти "руське столичне місто" від руйнування й урятувати життя його мешканцям, Хмельницький заборонив пі;ідавати Львів масованому артилерійському обстрілу.
"...спонукали міщан вислати од себе депутатів до табору козацького..." — Ініціатива переговорів з міщанами належала гетьману.
"... гарнізон... виставивши... білий прапор... прохав пощади..." — Високий замок не здався козакам, а був узятий штурмом полком Максима Кривоноса.
"...в сто тисяч битих талярів та сукон крамних сімдесят п’ять поставів..." — Дійсна вартість контрибуції не перевищувала 50 тис. червінців.
С. 153.
"Замок був зайнятий..." — Насправді українці не оволоділи Замостям. Під час облоги цієї міцної фортеці Хмельницький виявив готовність піти на перемир’я з урядом Речі Посполитої.
"...поляки... викупляли себе з полону контрибуціями... висилано їх опісля за ріку Случ..." — У даному випадку письменник свідомо ідеалізує ставлення українського народу до польської шляхти, щоб засвідчити перед європейською громадськістю гуманізм і благородство своїх співвітчизників.
С. 154.
"... що прибув із Криму з тамошнім мурзою Тугайбеєм, в команді котрого було чотири тисячі кінних татар..." — Прагнучи надати козацькому війську ореол непереможності, автор "Історії русів" послідовно замовчує участь татарських загонів у бойових діях 1648 року. Тому Ту-гайбей у нього із запізненням прибуває на допомогу Хмельницькому, коли кампанія вже успішно завершена і українська армія повертається додому. У свою чергу гетьман бажає всіма силами спекатися таких "союзників" і, використавши першу сприятливу нагоду, відправляє татар до Молдавії. Насправді загін перекопського мурзи Тугайбея з’явився на Запорожжі 18 квітня 1648 р. і протягом року брав участь у всіх головних битвах. З іншого боку, даний уривок свідчить про правильне розуміння автором характеру тогочасних ук-раїнсько-татарських взаємин. Побоюючись зміцнення української держави, хан не хотів допустити остаточного розгрому Польщі. Іслам-Гірей був зацікавлений у якнайдовшому затягуванні воєнного конфлікту з метою взаємного ослаблення ворогуючих сторін. Використовуючи сприятливу ситуацію, орди могли безкарно грабувати українські села й містечка та забирати людей в неволю. Крім того, козаки були вимушені ділитися з татарами здобутими трофеями та віддавати полонених шляхтичів.
С. 155.
"...з гвардією..." — Уявлення про існування гвардійських частин в армії Хмельницького виникло в українській історіографії XVIII ст.
"...прибув туди 1 жовтня..." — Урочистий в’їзд гетьмана до Києва відбувся 17 (за іншими данними, 23) грудня.
"...проголосили його батьком і визволителем Вітчизни і народу".— Любов народу розглядається автором як моральна та правова передумова влади правителя і його честі у світлі філософії просвітництва XVIII ст.
"...вислав уперше таємно в Москву судію генерального Григорія Гуляницького..." — Наприкінці 1648 р. Хмельницький вислав до Москви полковника Силуяна Мужиловського.
С. 156
".. .прислав до нього князя Василія Васильовича Бутурліна..." — Письменник намагається прискорити події. Наприкінці січня 1649 р. російський уряд вислав на Україну гінця Василя Михайловича з листом, у якому цар наполягав на припиненні польсько-українського конфлікту і пропонував своє посередництво в переговорах.
"Король польський Владислав Четвертий... затверджував його в гетьманському титулі... король... в 31 день жовтня 1648 року помер".— Помилкова звістка про смерть Владислава ІУ
31 жовтня 1648 р. була перенесена автором "Історії русів" з літопису Г. Граб’янки або з "Короткого літопису Малої Росії" В. Рубана. Насправді король помер 10 травня, за кілька днів до Корсунської битви, отже, ніяк не міг листуватися з Хмельницьким і затвердити його на гетьманстві.
С. 157.
"... в грудні місяці того ж року прислав до гетьмана Хмельницького... воєводу Киселя. .." — Польська комісія прибула до Переяслава в лютому 1649 р. Посли пропонували повернути козакам всі давні привілеї, збільшити реєстр, затвердити Хмельницького гетьманом та обіцяли забезпечити православним релігійні права. Народні маси ж повинні були повернутися під владу своїх панів. У "Історії русів" провідник української нації рішуче відкидає пропозицію короля разом з татарами й поляками розпочати війну проти Московїї. Цим самим письменник намагається підкреслити заслуги української сторони перед Московським царством.
"А Хмельницький... послав відразу таємно суддю Гуляницького в Москву..." — Після невдалої місії посольства А. Киселя Хмельницький не посилав Г. Гуляницького до Москви. Проте план спільного наступу на Річ Посполиту гетьман виклав царському послу Григорію Унковському, що прибув до Чигирина в квітні 1649 р. До того ж у тогочасних стратегічних розрахунках полководця татари ще виступали союзниками українців.
"Цар Олексій Михайлович в лютому місяці року 1649-го посилав од себе до короля польського князя Олексія Трубецького і боярина Пушкіна з вимогою повернути Смоленськ або заплатити за нього сто тисяч рублів..." — Автор знову випереджає події, оскільки велике посольство вело переговори з королівським урядом улітку 1650 р. Крім того, князь Олексій Тру-бецькой не входив до його складу. Московити вимагали 500 тис. червоних золотих за зневагу царя, що полягала, на їх думку, в помилковому написанні повного царського титулу в офіційних документах.
"Посланці тії, повертаючись з Варшави від короля, заїздили за повелінням царським до гетьмана Хмельницького".— У цьому викладі інформація першоджерела перероблена письменником до невпізнання. Автор завертає російське посольство, яке поверталося з Варшави до Москви, на Україну, щоб показати, що ініціатива возз’єднання України з Московським царством виходила не тільки від гетьмана, а й від Олексія Михайловича. Автор дає чітко зрозуміти читачеві, що кремлівський уряд настільки був зацікавлений у допомозі козацького війська, що навіть надавав можливість українцям самим диктувати умови договору. Насправді в 1650 р. Москва вирішила ще не поривати з Польщею, свідченням чого стала підписана 13 липня у Варшаві угода про продовження Полянівського договору. Тому цар не міг дозволити собі зробити такий ризикований крок, як відразу ж з Варшави направити послів до "сепаратистів" і "бунтівників" у Чигирин.