Дем’яна Васильовича Оболонського, полковника ніжинського, що був потім таємним радником, генеральним обозним і кавалером, Семена Васильовича Кочубея і бунчукового товариша, що опісля був дійсним статським радником і генеральним суддею, Іллю Васильовича Журмана з численним почтом. Квітня 24 дано їм публічну аудієнцію, під час якої у відповіді через канцлера графа Олексія Петровича Бестужева-Рюміна сказано про затвердження народного вибору, а незабаром дано й укази урядуючому Сенатові та державній Закордонній колегії, що у її віданні завше Малоросія була, про теє затвердження, і щоб гетьманові мати надалі місце з генерал-фельдмаршалами і вважатися між ними згідно зі старшинством од надання цього рангу, а великоросійських членів, що відали справами малоросійськими, тоді ж таки вислати.
Гетьман граф Розумовський року
1751-го на уряд свій одержав ви-сочайшу грамоту в тих самих висловах, як дано було Скоропадському, і 29 червня того ж року мав він урочистий в’їзд свій до міста Глухова, де прийняли його з належними почестями, зібравшись заздалегідь духовного та світського звання чини і всі малоросійські полки, яким у перший день липня прилюдно прочитано імператорську грамоту з ілюмінацією і трикратним салютом од війська, що було на параді, і од головної артилерії з гармат. Тим часом піднесено й вручено гетьманові клейноди військові і національні, з відповідними обрядами й церемоніями, а закінчилась урочистість парадним походом до соборної церкви і співанням у ній літургії та вдячного Богові молебню. Після того почалися бенкети, приготовлені для урядників в палаці гетьманському, а для війська — в їх таборах, і тривало все те коштом гетьманським і деколи коштом скарбовим. Відпускаючи по домівках урядників і військо, оголошено їм од гетьмана подяку його за вибір і почесті, йому виявлені, і що він відвідає їх і відзвітує незабаром у полкових оселях і буде з ними раду радити про те, як задовольнити загальні потреби та недостачі і запровадити корисне. Старшині ж генеральній оголошено притому, щоб готувалася переносити резиденцію і весь малоросійський трибунал до міста Ба-турина, де для того звелено від двору митрополитові київському освятити з усім малоросійським духовним собором давнє городове місце, спустошене й обернене на могилу генералом Мен-шиковим під шведську руїну, де згодом і побудовано декілька домів та великий палац гетьманський великим національним коштом, а робітниками козацькими. Гетьман дійсно року
1752-го об’їхав усі малоросійські полкові та значніші сотенні міста і мав усюди зустрічі і радісні прийняття від зібраних в них урядників, війська та народу. Вся, здається, Малоросія тоді була в русі, і все в ній тріумфувало, справляючи прийняття та проводи, що закінчувалися веселими бенкетами. Один тільки випадок засмутив ті народні святкування, випадок звичайний, але поголосом народним інакше витлумачений. Коли гетьман, бувши у Чернігові, об’їжджав верхи з численним почетом всі міські укріплення, то біля головного фортечного бастіону, коло церкви св. Катерини, зірвав з нього вихор блакитну стрічку ордена св. Апостола Андрія, але підхопив її, не допустивши до землі, радник гетьманський і улюбленець його Григорій Миколайович Теплов, котрий узявся був накладати її на належне місце, але гетьман, прийнявши од нього і згорнувши, поклав до своєї кишені. Збентежений тоді народ виводив з тої пригоди всякі припущення свої і нісенітниці то про гетьмана, то про його радника, і все те навіть дійшло до відома самої матері гетьманської, яка, бувши вже віку старого, умовляла кілька разів сина свого усунути від себе Теплова або зовсім не приймати його порад, віщуючи неминучі йому нещастя від того радника та його порад.
Імператриця Єлизавета, повсякчас благодіючи народові малоросійському, ущасливила його найбільше року 1755-го, скасувавши великі й утяжливі внутрішні побори, що їх наклали були попередні уряди. Здавна народ сей, завдяки привілеям та правам своїм, вільний був од усіх таких податків, але котрі з президентів урядових, як-от Леонтьев та йому подібні, під виглядом потреб на військові походи завели всякі побори, залежні од настановлених ними приставів та відкупників, як-от: покуховне, скатне, поковшовне і всяке інше мірове та вагове митництво, під титулом індук-ти та евекти, які в громадських промислах обмежували й утруднювали народ до краю, і через те торгівля в Малоросії була в найгіршому стані; а щоб ще дужче її обмежити, позасновувано на Великоросійській границі митниці, і взаємні продукти підлягали обтяжливій оплаті мита. Замість того мала Малоросія вільний довіз чужинецьких товарів, на які мито визначено без дальшого розбору, залежно від потреби та примхи. Те саме було й з вивозом у чужі краї товарів та продуктів. Імператриця потішила народ при скасуванні згаданих внутрішніх поборів, дозволивши при тому вільний торг між Малою та Великою Росією і поширивши корисні установи на зовнішню торгівлю, з прибутків якої задовольнялося гетьмана і скарб малоросійський.
війну з Пруссією, помічну для союзниці російської Марії-Терезії, імператриці римської, що почалася була року 1756-го, виряджено в той похід малоросійських реєстрових козаків 5000 та компанійських 1000 із належною артилерією, а до них за начальників призначено: генерального осавула Якова Дем’яновича Якубовича, полковника прилуцького Ґалаґана і обозних полкових: стародубського Скорупу, київського Солонину та інших старшин полкових і сотенних, скільки їх за числом війська годилося. Корпус той відправлено різночасно чотирма відділами: два з них пригнали до армії 10600 волів, а два привели до 6000 коней, зібраних у Малоросії. І війська ті були в баталії Егерсдорфській і в інших боях сім років, а вернулися по закінченню війни в двох уніформах і озброєннях: хто в гусарських, а хто в чугуївських. І се означає, що вони, через убуток гусарів та чугуївських козаків, сформовані були й служили замість тих військ, які набиралися звичайно з гультяйства, і тому часто убували й знищувались. Окрім тих військ, набрано на початку війни з міщан та посполитих малоросійських 8000 погоничів, які були вислані до армії в Пруссію і розміщені там по полках у солдати, фурмани та денщики; по закінченню війни вернулося їх звідтіль дуже мало, а більше було померлих та покалічених. Сталося ж так не від клімату або повітря, яке в Німеччині і Пруссії особливо здорове, але через лихе утримування тих людей начальниками, а особливо їх інспекторією, що, вважаючи їх нарівні із лопарями та камчадалами, заганяли в сухоти або іпохондрію за саму їхню говірку і за те, що вони не скоро навчилися вимовляти тодішні надзвичайно елегантні речення: "на-мнясь" та "намєдні" і придомків їх <<ушь" і "кабиш".