З того часу зненавидів фельдмаршал усіх малоросіян до крайнощів, і, хоч сам був причиною, послухавши порад зарозумілої людини, гнав їх при всякій нагоді без милосердя, і очорнив як свавільних, упертих і для Росії недбайливих людей. А коли армія дійшла до Перекопської лінії і вирішено взяти її штурмом, то для військ малоросійських призначено при тому позицію найбільш небезпечну і мстиву. їм звелено перейти в кінці лінії затоку Гнилого моря, званого Сивашем, і заатакувати з того боку лінійну сторожу. Війська тії, з поміччю добрих своїх провідників, що бували часто в Криму в торговельних справах і знали на Сиваші обмілини та броди, дуже вдало перейшли вночі Сиваш і, там спішившися, вдарили на татар з повною злобою і помстою за своїх побитих. Загнавши їх у ту, подібну до півмісяця, закутину, що поміяї фортецею та Сивашем, вибили вони всіх татар і на батареях турків без усякої пощади і, позбиравши їхні трупи, закидали ними лінійні рови на досить великому просторі, а по тих трупах вся піхота, що не мала в голому степу для штурму драбин та фашиннику, перейшла вигідно, як по греблі. За ту незвичайну прислугу, хоч війська малоросійські гідні були подяки, але сказано їм її крізь зуби і додано до того, що вони подобляться упертій коняці, яка коли схоче, то й на гору везе, а коли не хоче, то й з гори не йде. Плодом здобуття Пере-копської лінії було те, що всі укріплення і самий середній замок з базаром узято, а кам’яні батареї і башти зірвано порохом, і все тут спустошено й знищено. Опісля того перейшла армія через увесь Крим, загнала татар у Кафські гори, саму столицю хана їхнього, звану Бахчисараєм, пограбувала й спустошила і з багатьма користьми та бранцями вернулася на зимівлю в оселі малоросійські. Тоді-бо вважалося за гріх зимувати в чужій стороні, не дивлячись на всі в ній завоювання та успіхи, а верталися завжди в Малоросію пізньої осені і втративши через те силу людей і майже всю худобу, яку знову набирали в Малоросії. Позаду ж армії звичайно полонкували ріки Дніпро й Самару, щоб татари їх узимку кригою не переходили, і для того з Малоросії виганяли другу армію робітних людей, які після морозів рубали й очищали кригу, гинучи самі від морозів і не маючи в голих степах чим зігрітися. Отак-то воювали в старовину, хоч не дуже й далеку, але з своїми власними правилами військовими і розумом політичним, про які всякий богослов неодмінно скаже, що вони були з Провидіння Божого, а вільнодумець виведе собі, що з темноти умів. А то вже вірно, що українські народи гостинність свою ось як оспівували: "Москалики-соколики! Поїли ви наші волики, а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови!" Та хоч як там було, в наступну кампанію здобуто приступом великі турецькі міста Очаків і Азов, які підірвали порохом і до решти зруйнували, приневоливши тим турків до вічного з нами миру, який довго тривав.
об затвердити з турками мир, року 1740-го виряджено послом до Царгорода правителя Малоросії генерала Рум’янцева, а поки він звідтіль вернеться, призначено на його місце генерала і кавалера Михайла Леонтьєва, і тоді в правлінні малоросійському все змінилося. Ле-онтьєв почав правління своє визначенням першості між членами колезькими, хто з них більший, або старший. А поки теє вирішив Сенат, уважав він писаря генерального за губернського секретаря, а інших старшин генеральних тільки в рангах капітанських. Одначе сержант гвардії завше посідав їхні місця, а інших урядників ледве признавав він за створіння Божі, і звичайно підлягали вони регістраторам колезьким і тим подібним. Привілеї тих виводив з того, що вони — російські імператорські урядники, а сії хоч також служать в імперії і суть корінні громадяни руські, але все ще щось інше, як імперські, тому лише, що назви рангів зосталися давні, руські, а не чужоземні, недавно прийняті в Росії. Замішання і розлад з того були загальні, і дехто уро'їв собі навіть, що вони до імперії російської більше не належать, а віддаються туркам; тим-то пішли до Сенату подання та скарги, і Сенат указом звелів урядникам тим мати рівність, як було раніше, а порядок засідання встановлено указом року 1734-го; на місце лі Леонтьева призначено на голову таємного радника й кавалера Івана Івановича Не-плюєва, розважністю якого все утішилося і прийшло до порядку.
Г осудариня імператриця Анна Іванівна того ж року померла, і лінія царя Івана Олексійовича незабаром по ній урвалася. Государиня тая влас-ною своєю особою була досить лагідна й милостива, але правління її було часто, наче тростина, захитуване. За причину всіх хитань і неприємностей вважають міністра її і улюбленця Бірона, піднесеного нею до графської гідності, а опісля — в герцоги курляндські. Він, кажуть, був людина розумна, але надзвичайно властолюбна і на користі ласа. Відома Тайна канцелярія, оте страховище дворян і всіх заможних людей, бувши в повному його розпорядженні, правила йому як достатнє знаряддя, щоб виконувати всі його бажання і навіть забаганки. Всяк, віруяй в Бірона і творяй волю його, спасен і прославлен, а не віруяй в нього і противяйся йому, осужден єсть і погибший. Нагла і люта страта знатного міністра Волинського дає повне уявлення про тогочасне правління та про всі його мінливості і варварства Біронові. На самий спогад про шаленства брата його, кульгавого і майже безногого Бірона, здригаються мешканці Ста-родуба та його околиць. Він, бувши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного генерала російського і, квартируючи декілька років у Старо-дубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому султанові азіятсько-му, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І, не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того недолюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську.
елика княжна Єлизавета Петрівна, рідна дочка Петра І, що року 1741-го зійшла на всеросійський імператорський престол, зруйнувала дощенту систему правління біронського враз із опікунством його і регенством при чужоземному наслідстві, запровадженому в Росії його ж прожектом. Царювання імператриці Єлизавети з перших же днів осяяло Росію великими надіями на її щастя, а згодом тії надії сповнилися безприкладною добрістю тої государині. Вона була лагідна, побожна й людяна, одне слово, мала всі гарні прикмети верховної матері і цариці своїх народів. Вона в усі дні царювання свого не пролила жодної краплини крові своїх підданих і смертну кару злочинців назавше скасувала й заборонила, а натомість вилучали таких з суспільства і засилали на пожиттєве ув’язнення для покути та виправлення. Сама Тайна канцелярія, тая інквізиція римська в іншому вигляді й шатах, нудилася без діла, не мавши поживи од крові людської, мізерніла й западала в сухоти, зближаючись чимраз більше до свого кінця та знищення; доказано-бо вже повсякчасним досвідом, що уряд і начальники дивляться на царів, як діти на батьків, а раби на панів своїх, і які є перші, злі, грішні або доброчинні, такі й останні бувають, принаймні зовнішністю їм подобляться, соромлячись іти не за їх правилами та звичаями.