Тій згубі народній супроводило друге його нещастя, що дорівнювало майже першому. Злослива сарана, що налетіла, немовби грозові хмари, із постійного пристановища свого, Персії та Закубанських степів, напала на Малоросію і поїла до кореня засіви хлібні і всю рослинність. Народ, вражений такими двома страшними ударами, гадав у розпуці, що настав уже кінець світу, вправлявся в молитвах і приготуваннях до смерті, мало дбаючи за своє життя нестерпне. Але голод і постояльці, що прийшли були на зимівлю, розігнали морок розпуки народної і спонукали його дбати за своє прохарчування і тих гостей і збувати на те останнє своє майно. Уряди народні неспроможні були тоді улегттти-ти стан своїх підлеглих, бо все те забрали у них постояльці та їхні начальники, і вони самі являли собою нуль, нічого не вартий.
им часом король шведський, перебуваючи в Бендерах, подвигнув турків у Царгороді оголосити на користь його війну Росії, і похід армії російської на Туреччину розпочався року 1711-го навесні. У той похід малоросійських реєстрових козаків відправлено було під командою обозного генерального Лизогуба 20000, а з рештою козаків виступив з наказу царського гетьман Скоропадський супроти Криму. Він, прикриваючи з тої сторони свої границі од ріки Дінця до ріки Бугу, мав головний табір свій біля Кам’яного Затону. Армія російська, досить численна, але не маючи з собою достатньо харчів, під проводом самого государя вступила спокійно в турецьку Молдавію, за ріку Прут, але там, бувши заатакована з усіх боків численним ворогом і виснажена голодом, прийшла до того, що вже мала була зовсім згинути або піддатися в полон. На щастя, кампанія та сповнена була помилок обопільних, видно, приготованих самою долею задля помилування людей. Государ помилково зайшов за Прут без харчів, сподіваючись дістати їх в Молдавії, одначе не дістав, а вкрай виморив свої війська. Візир турецький, обнявши з одного боку Пруту російську армію, також допустився помилки, зменшивши свою армію до половини і заславши її в запілля росіянам за Прут; і якби росіяни вдарили були тоді на решту армії турецької, напевно б її розбили і збагатили себе турецькими харчами раніше, як запрутянські війська їхні могли б назад переправитися. Одначе Катерина І, що була опісля імператрицею російською, всі ті прогріхи прикрила й направила своєю розважливістю. Вона намовила государя і підкупила візира замиритися, не зводячи битви, і тим невідомість війни покінчила відомими на обидві сторони вигодами. Государ з армією випущений був з Туреччини і повернувся в свої границі щасливо, а турки дістали назад завойоване в них місто Азов з околицями та на користь союзників своїх поляків придбали Задніпровську Малоросію аж по Київ, яку змушений був государ одступити Польщі тодішнім своїм трактатом. Але, вертаючись до Росії, звелів, кажуть, він гетьманові Скоропадському протестувати проти того поступку як несправедливо учиненого над вільною країною, що була тільки під протекцією російською при своїх правах і окремих з царями угодах.
Після того як армія російська повернулася з турецького, або прутянсь-кого, походу, року 1712-го, розташувалась одна дивізія під командою фельдмаршала Бориса Петровича Шереметєва на квартирах у Малоросії, і назавжди вже її тут зоставлено під назвою "консистеити", а одночасно з нею увійшли і до міст значніші великоросійські війська і потворили в них постійні залоги в Глу-хові, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Києві, Переяславі, Полтаві і Лубнах. Забезпечення всіх тих військ та їхніх коней харчами і фуражем покладено було без заплати і в натурі, себто борошном, крупами, вівсом і сіном, на обивателів малоросійських, не поминаючи нікого і навіть самих службо —вих реєстрових козаків, і задля того всі селища і всіх мешканців обкладено порціонами та раціонами. А щоб збирати їх і приставляти до команд, призначено в кожному місті, повіті або сотні комісарів, вибраних з-поміж письменних і заможних козаків. Постачання тих харчів і фуражу військам означало не тільки утримування людей і коней, але було воно й доброю контрибуцією для командирів військових, а теє робилося таким чином: коли в зручну пору приставляють комісари харчі і фураж до команд, то командири його не приймають, а кажуть, що "він, завчасу приготовлений, протухне, або витхнеть-ся, і з того інтерес государів постраждає". А коли настануть звичайні річні місяці, березень і листопад, з невилазним бездоріжжям, тоді вони й зажадають тих вистачань негайно, з екзекуціями і биттям. Комісари, знаючи неможливість вистачання натурою, а особливо з далекої відстані, прибігають до військових командирів, плазують перед ними, терплять усе страхіття причіпок та навіть полич-ників, і, нарешті, уласкавлюють їх, і платять їм усяку порцію і рацію грішми, вдесятеро більше від того, що вони коштують. Одважні ж комісари, що приставили тоді раціони та порціони свої натурою, мусять витримувати дивне випробування фуражу на самих собі, себто всі начальники, навіть і рядові, навперемінки січуть комісара по носі й губах сіном і вівсом, примовляючи, що "він або грубий, або дрібний, або кепського врожаю і що багато через те потерпить інтерес государів"; потому все скінчиться хабарями і пожертвуванням. Одначе комісара, що вертається з постачання натурою, завжди вже впізнавали по розбитих губах і величезному носі, і тому багато хто з козаків утратили маєток свій, одкупля-ючись від комісарства.
етьман Скоропадський, шукаючи полегші у тягарях, покладених на народ малоросійський, і без того вкрай зруйнований війною, моровицею та сараною, подарував князеві Меншикову свою урядову гетьманську почепську волость з містом Почепом і просив його вистаратися у царя милості для народу. Меншиков, діставши од гетьмана такий багатий дарунок, побільшив його особистою владою своєю вдесятеро і, під титулом стародавнього повіту почепського, прилучив до почепської волості сотні: мглинську, бакланську і частини сотень стародубської та погарської, зайнявши все те своїм обмежуванням і переведеною при тому од чужоземців всемогутньою астролябією, якої доти в усій Русі не бувало і перед якою все було безмовне, вважаючи напрям і діяння її магніту божественним або магічним проявом власників, урядників і козаків з їхніми селянами, або посполитими, що увійшли в те обмежування; зараховано до Почепа і обкладено всіма повинностями поспільства тамтешнього, вважаючи всю По-чепщину тодішню за удільне князівство Меншикова; а порозставлювані в багатьох місцях герби князівські з титулом його, що закінчувалися звичайно такими словами: "і прочая, і про-чая, і прочая", змушували всіх думати, що стародавні згубні поділи Русі на князівства знов одригнулися. Тим часом власників і урядників, що потрапили в те хімічне князівство, призначувано по волості на бурмістрів міських та війтів сільських, і довго зносили вони те ярмо, як приголомшені або запаморочені. Гетьман, побачивши, що дарунок його Меншико-ву прислужився тільки до поневолення та зубожіння багатьох людей, і навіть шляхетних, робив до государя в тій справі свої подання; і по них, кажуть, государ Меншикова штрафував, але се ще більше подратувало Меншикова і зробило його непримиренним ворогом гетьманові і всій взагалі Малоросії, яка згодом випила од злоби улюбленця цього найгіркішу чашу помсти; а любов до нього царська народилася ще під час пекарювання його і од звичайних потурань слабос-тям людським. Одначе були вони незвичайними у пануванні над царем та його нахилами, так що той государ, попри всю доброту своєї душі, сліпо корився Меншикову, потураючи лукавим його намірам. Першим сигналом помсти Меншикова були одвідини його всієї Почепщини, а звідтіль — резиденції гетьманської, міста Глухова, де хоч і влаштовано йому од гетьмана всілякі зустрічі, урочистості та учти, одначе звелів він при собі поставити на площі глухівській кам’яний стовп і в ньому застромити п’ять залізних спиць, за числом голів гетьманської та генеральних старшин. Гетьман не поминув тої нагоди, щоб знову поскаржитися государеві за таку важку йому кривду і ганебну наругу; і государ, кажуть, знову штрафував за те Меншикова, але тим ще більше підсилив злобу його і підступи супроти гетьмана і Малоросії. Загальну помсту учинив малоросіянам Меншиков, виславши численні війська їхні, з таким же числом урядників, на вигадані ним канали та лінії коло Ладоги, Сулака та Астрахані, де з тяжкої каторжної праці, а особливо од лютого клімату тамтешнього і дуже поганого харчування великі тисячі їх погнили й померли; а як повторено ті висилки і роботи протягом кількох років, погинули й перевелися всі їхні добре вилаштувані війська. Молодих же козаків, що вступили на їхнє місце, зоставлено без жодного розпорядження і піддано такій самій зневазі та ужиткові, далекому од справи військової. Власники малоросійські, або значні поміщики тамтешні, сприйняли частину помсти Меншикова одібранням багатьох у них сіл та інших нерухомих маєтнос-тей. Зачіпкою до того було проживання в їхніх селах і на їхніх землях великоросійських збіглих селян, поміщицьких і коронних, що переселилися були сюди ще до польського володіння Малоросією. А втікали вони із своїх колишніх осель нібито з причини переслідувань їх за віру якусь стару християнську, що про неї в Малоросії й чутки не було, а тільки відомо про неї, що на початку XII віку один волоцюга вірменської єресі, Мартин Мніх, розсівав нісенітниці свої під виглядом грецького єромонаха в північній і східній частині Великоросії і багатьох заразив там своїм блудом. Та коли приволікся він з таким заміром на границю малоросійську, то в селі Рублівці, в околиці міста Опішні, заарештовано його і відправлено до