Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Страница 90 из 290

Чарлз Диккенс

– Ні, зовсім не за капітана. За містера Честела, власника плантацій хмелю.

На тиждень чи два я в смутку забуваю все на світі. Знімаю перстень, одягаюсь у найгірші костюми, не мащуся більше ведмежим жиром і часто сумую над зів'ялою квіткою колишньої міс Ларкінс. Згодом мені трохи набридає таке життя, м'ясник знову кидає мені виклик, я забуваю квітку, виходжу на бій з м'ясником і перемагаю його.

Оце та ще повернення персня на мій мізинець і ведмежого жиру на моє волосся є останніми в моїх спогадах етапами на шляху до вісімнадцятого року життя.

ІІ. Я роздивляюся довкола і роблю відкриття

Не знаю напевно, радів я чи сумував, коли закінчилися мої шкільні дні та настав час покинути заклад доктора Стронга. Я був там дуже щасливий, глибоко поважав доктора, і всі відзначали мене в цьому маленькому шкільному світі. З цих останніх міркувань я сумував за школою, але з інших, не досить важливих, причин – радів, що покидаю її. Мене спокушало туманне уявлення про молодого самостійного чоловіка – про важливість, що притаманна самостійному молодому чоловікові; про речі, що бачить і робить ця чарівна істота; про корисний вплив, що він має на суспільство. Таку владу мали ці мрії над моїм юнацьким розумом, що я покинув школу без жалю, цілком природного за подібних обставин. Ця розлука не справила на мене такого враження, як інші розлуки. Даремно намагаюсь я пригадати будь-які подробиці – нічого особливого не виринає в моїх спогадах. Очевидно, широкі перспективи, що відкривалися переді мною, зовсім запаморочили мене. Майже марно минулися досвід і спостереження, що їх я надбав у дитинстві; я дивився на життя, як на чарівну казку, яку мені доводилося починати читати.

Ми з бабусею проводили багато палких дискусій на тему професії, якій маю я себе присвятити. Більше року я намагався знайти задовільну відповідь на її часто повторюване запитання "ким я хочу бути?". Але ніяк не міг я знайти в собі прихильності до чогось конкретного. Коли б я мав натхнення до навігаційної науки, прийняв командування швидкохідним кораблем і вирушив у подорож навколо світу, вкриваючи себе славою далеких мандрів і великих відкриттів, я б, мабуть, вирішив, що це мені цілком підходить. Але я не отримав цього дивовижного подарунка долі, тому хотів присвятити себе такій справі, яка б не занадто обтяжувала гаманець моєї бабусі, та добре виконувати свої обов'язки, які б вони не були.

Містер Дік незмінно був присутній на наших нарадах, фізіономія його тоді була пройнята надзвичайною глибокодумністю. Тільки одного разу висловив він свою думку; та й у цьому випадку (не знаю вже, як воно прийшло йому в голову) він раптом запропонував, щоб я зробився мідником. Моя бабуся сприйняла цю пропозицію так гнівно, що він ніколи більше не наважувався висловлювати свою думку. При всіх подальших розмовах він сидів мовчки і тільки дзеленчав грошима в своїй кишені.

– Троте, ось що я тобі скажу, мій любий, – мовила бабуся одного різдвяного ранку, коли я вже залишив школу. – Ми все ще не можемо розплутати цей вузол, а вирішити щось нам треба, і рішення ми маємо приймати обережно, аби не помилитися. Тому я гадаю, що нам треба зробити деякий відпочинок. Тим часом ти можеш подивитися на речі новим поглядом, не як школяр.

– Спробую, бабусю!

– Здається мені, – вела далі бабуся, – що невелика зміна місць, маленька подорож допоможе тобі розібратися з думками і дійти правильного висновку. Чи не хочеш ти тепер трохи поїздити? Скажімо, чи не хотів би ти поїхати до старих місць і побачити цю... цю неймовірну жінку з диким ім'ям, – сказала бабуся, потираючи носа, вона бо ніколи не могла цілком пробачити Пеготтi її ім'я.

– Нічого кращого, бабусю, ви і не могли б вигадати.

– Гаразд, – сказала бабуся, – це добре, бо мені теж подобається така думка. Цілком природно і розумно, що вона й тобі подобається. I я певна: що б ти не робив, Троте, ти завжди чинитимеш природно і розумно.

– Сподіваюся, бабусю.

– Твоя сестра, Бетсі Тротвуд, – мовила далі бабуся, – була б найрозсудливішою та найрозумнішою дівчиною. Ти намагатимешся бути гідним твоєї сестри? Правда ж?

– Я сподіваюся, що буду гідним вас, бабусю. Більшого мені не треба.

– Добре, що та бідолашна дитинка, твоя мати, не дожила до цього часу, – сказала бабуся, ніжно поглядаючи на мене, – інакше б вона так пишалася тепер своїм сином, що її голівонька зовсім запаморочилася б (бабуся моя завжди шукала виправдання своїй прихильності до мене, алегорично вказуючи на мою бідолашну матір). – Боже мій, Тротвуде, як ти мені нагадуєш її!

– Сподіваюся, це приємні спогади, бабусю? – спитав я.

– Він такий схожий на неї, Діку, – з притиском мовила моя бабуся, – він такий схожий на неї! Точнісінько такий, як вона була в той вечір, коли в неї почалися пологові муки. Присягаюся, він такий схожий на неї, як дві краплини води.

– Та невже? – спитав містер Дік.

– Він і на Девіда схожий, – рішуче сказала моя бабуся.

– Він дуже схожий на Девіда! – підтвердив містер Дік.

– Але я хотіла б, Троте, – продовжувала бабуся, – я хотіла б, щоб ти був твердим, сильним хлопцем. Я говорю не про фізичний твій стан, а про моральний. Фізично ти розвинувся дуже добре. Хотіла б я, щоб ти був добрим міцним хлопцем з твердою волею. Твердим, – сказала бабуся, струшуючи очіпком і стискаючи руку в кулак, – рішучим, з характером, Троте. З таким міцним характером, щоб ніхто не міг на тебе погано вплинути. Ось яким я хочу бачити тебе. Такими й слід було бути твоєму батькові та твоїй матері. Боже милий, так було б краще для них.

Я відповів, що намагатимуся стати таким, яким вона хоче бачити мене.

– А щоб ти міг помалу призвичаїтись до самостійного життя, – сказала бабуся, – я відряджу тебе самого в мандри. Спочатку мені хотілося, щоб містер Дік поїхав з тобою. Але, добре поміркувавши, я вирішила залишити його тут, щоб він оберігав мене.

Містер Дік на хвилину зажурився. Але обличчя його знову засяяло, коли він почув, що матиме честь захищати й оберігати найчудовішу жінку в світі.

– До того ж, – додала бабуся, – йому треба закінчити мемуари.

– О, безперечно, – поспішно відгукнувся містер Дік, – я збираюся, Тротвуде, негайно завершити їх… Справді, треба їх негайно завершити. А потім ми їх віддамо до друку, знаєте, тоді… – містер Дік зробив довгу паузу, – і тоді ми зваримо великий казан риби!