Любов позбавляє мене апетиту і змушує щодня носити мою найновішу шовкову краватку. Мені не лишається іншої втіхи, окрім як вбирати найкращі костюми і кілька разів на день чистити черевики. Мені здається, так я стаю більш гідним старшої міс Ларкінс. Все, що належить їй або якось стосується неї, – дорогоцінне для мене. Містер Ларкінс (суворий старий джентльмен з подвійним підборіддям, сліпий на одне око) надзвичайно цікавить мене. Коли я не можу зустріти його дочку, я йду туди, де сподіваюся зустрітися з ним.
– Як ви почуваєтеся, містере Ларкінс? – кажу я. – Чи в доброму здоров'ї ваша дружина і вся ваша шановна сім'я?
Натяк цей мені здається таким прозорим, що мимоволі я червонію.
Дуже непокоїть мене мій юний вік. Та що з того, що мені сімнадцять років, і що я замолодий для старшої міс Ларкінс? Ще трошки, і мені вже двадцять один. Я регулярно прогулююся вечорами перед будинком містера Ларкінса, хоч боляче мені бачити, як входять туди офіцери, як розмовляють вони у вітальні, де старша міс Ларкінс грає на арфі. Два чи три рази я навіть наважився з сентиментально-закоханим виглядом блукати навколо будинку після того, як усі Ларкінси полягали спати. Я намагався вгадати, де вікно спальні старшої міс Ларкінс (і кидав камінці, як виявилось, до вікна містера Ларкінса). Я мрію, щоб спалахнула пожежа, щоб довкола стояла перелякана юрба, щоб я, розштовхавши людей, підніс до її вікна драбину, виніс кохану мою на руках, повернувся б за чимсь, що забула вона в кімнаті, й загинув би в полум'ї. Зазвичай я безкорисливий в любові, мені досить тільки показати себе героєм перед міс Ларкінс і вмерти.
Зазвичай, але не завжди. Іноді переді мною постають яскравіші фантазії. Вбираючись (десь дві години) перед великим балом у Ларкінсів (я мріяв про нього три тижні), я втішаю свою фантазію чудовими образами. Я уявляю, що насмілився попросити міс Ларкінс бути моєю дружиною. Я уявляю, що міс Ларкінс схилила голову мені на плече і каже: "О, містере Копперфілд! Чи смію я вірити своїм вухам?" Уявляю, як містер Ларкінс чекає на мене наступного ранку і каже: "О, мій любий Копперфілде, донька моя розповіла про все. Юність не може бути перешкодою. Ось вам двадцять тисяч фунтів стерлінгів. Будьте щасливі!" Уявляю, як бабуся моя благословляє нас, а містер Дік і доктор Стронг – свідки на шлюбній церемонії. Я хлопець розумний, я гадаю, – я гадаю тепер, мається на увазі, – і впевнений, що чесний, але образи постають всупереч усьому.
Я повертаюся в реальний світ, до чарівного будинку. Там – свічки, балачки, музика, квіти, офіцери (шкода) і старша міс Ларкінс – диво краси. Вона вдягнена в блакитне вбрання, у зачісці в неї блакитні квіти – незабудки. Та хіба ж їй треба носити незабудки? Це вперше запросили мене до товариства дорослих, і я трохи ніяковів. Ні з ким я тут не знайомий як слід, ніхто начебто не хоче розмовляти зі мною, крім містера Ларкінса, що запитує мене, як почувають себе мої шкільні товариші. Про це йому не слід було б запитувати, я прийшов сюди не для того, щоб мене ображали.
Деякий час нерішуче стою я в дверях, прикипівши очима до богині мого серця, та ось вона наблизилася до мене – вона, старша міс Ларкінс! – і люб'язно запитує, чи я танцюю.
Вклонившись, я белькочу:
– З вами, міс Ларкінс!
– Більше ні з ким? – запитує міс Ларкінс.
– Я не матиму приємності від танців з будь-ким іншим.
Міс Ларкінс сміється, червоніє (принаймні мені так здалось) і каже:
– За один танець я буду дуже вдячна.
Час цей надходить.
– Це, здається, вальс, – непевно зазначає міс Ларкінс, коли я підходжу до неї. – Ви танцюєте вальс? Якщо ні, то капітан Бейлі...
Але я таки танцюю вальс, і навіть досить непогано, тому беру міс Ларкінс за руку. Я рішуче відводжу її від капітана Бейлі. Він почувається нещасним, не маю сумніву в цьому. Але мені байдуже. Я теж колись почувався нещасним. Я танцюю вальс із старшою міс Ларкінс! Не знаю, де я, хто ще тут, як довго триває цей танець. Знаю тільки, що пливу в надхмарних висотах з блакитним янголом у блаженній нестямі. Нарешті бачу я себе вкупі з нею у маленькій кімнатці, на канапі. Їй подобається квітка (крапчаста японська камелія, ціною в півкрони) у моїй петлиці. Я віддаю їй квітку, кажучи:
– Я прошу незрівняну ціну за неї, міс Ларкінс.
– Невже? Чого ж ви просите? – відповідає міс Ларкінс.
– Одну з ваших квіток, щоб я міг зберігати її, як скупий береже золото.
– Ви сміливий хлопець, – каже міс Ларкінс. – Ось, маєте!
Не без задоволення дає вона мені квітку. Я прикладаю незабудку до своїх вуст, а потім ховаю її на грудях. Міс Ларкінс, сміючись, бере мене під руку й говорить:
– А тепер відведіть мене до капітана Бейлі.
Я все ще охоплений спогадами про цю чудову розмову і наш вальс, коли вона повертається до мене під руку з якимсь незграбним літнім джентльменом, що цілий вечір грав у віст. Вона каже:
– О! Це – мій сміливий друг. Містер Честел хоче познайомитися з вами, містере Копперфілд
Я відразу розумію, що він друг сім'ї, і дуже радий познайомитися з ним.
– Хвалю ваш смак, сер, – говорить містер Честел. – Він промовляє на вашу користь. Гадаю, вас не дуже цікавить хміль, але я, бачите, вирощую немало хмелю, і якщо колись матимете бажання приїхати в наші краї поблизу Ешфорда і завітати до нас, то ми будемо дуже раді, лишайтеся в нас скільки заманеться.
Я палко дякую містерові Честелу, ми тиснемо один одному руки. Мені здається, що я бачу дивний сон. Ще раз танцюю зі старшою міс Ларкінс. Вона говорить, що я танцюю добре. Я йду додому зовсім очманілий від блаженства, і цілу ніч сниться мені, що я танцюю вальс, обійнявши блакитний корсаж моєї богині. Після того кілька днів я тільки й роблю, що пригадую той вечір. Але я не можу побачити її ні на вулиці, ні вдома. Втішаюся священним даром – зів'ялою квіткою.
– Тротвуде, – каже Агнес якось по обіді, – як ви гадаєте, хто виходить заміж завтра? Та, ким ви так захоплені.
– Не ви, сподіваюсь, Агнес?
– Ні, не я! – вона підвела своє веселе обличчя від нот, що їх переписувала. – Ви чули його, тату? Не я, а старша міс Ларкінс.
– За… за капітана Бейлі? – в мене ледве вистачає сили на це запитання.