XV. Я починаю нове життя
Ми з містером Діком незабаром щиро заприятелювали. Частенько ми з ним удвох, після закінчення його робочого дня, виходили на вулицю запускати змія. Щодня містер Дік сидів за своїми мемуарами; проте хоч як старанно він працював, вони зовсім не посувалися вперед, бо король Карл Перший завжди потрапляв до них, так чи так. Списавши один аркуш, містер Дік брався за другий, але й на другому знову з'являвся цей нещасний король. Мене глибоко вражало, з яким терпінням і надією містер Дік витримував нескінченні розчарування, його несміливе відчуття, що з королем Карлом Першим щось не так, його кволі спроби випхати короля і несхибність, з якою король знов і знов втручався до мемуарів і руйнував їх. З якою метою складалися ці мемуари і які, після закінчення праці, мали вони принести наслідки, – містер Дік, мабуть, знав не більше, ніж будь-хто інший. Та йому й не треба було перейматися цим питанням, бо нічого під сонцем не було певнішим, ніж те, що ці мемуари ніколи не будуть завершені.
Дивно було споглядати фізіономію містера Діка, коли змій з його рук підіймався в надхмарні висоти. Може, він і насправді був переконаний в тому, що казав мені в кімнаті, – що туди, у незнані небесні краї, злітають відомості минулого, якими обліплений був змій. Але ця думка не займала містера Діка, коли він стежив за своїм змієм, відчував його смикання і натягування. У ці щасливі хвилини очі містера Діка світилися надзвичайним розумом. Коли надвечір я сидів біля нього на зеленому схилі, а змій ширяв у неосяжній блакиті, я уявляв собі, як змій витягує його дух із безладу і вкручує (так я собі це малював) до неба. Але щойно мотузок закручувався, змій спускався нижче й нижче, хитався, коливався і падав на землю, мов труп, – містер Дік поволі прокидався від свого поетичного забуття, і я пригадую, як сумно, стурбовано і приголомшено озирався він навкруги, коли підіймав його, наче то вони впали вдвох. Тоді я співчував містерові Діку всім серцем.
Подружившись із містером Діком, я не міг не здобути прихильності його суворої приятельки, моєї бабусі. Вона так полюбила мене, що за кілька тижнів нове прізвище моє – Тротвуд – скоротила у Трот і навіть заохотила мене сподіванням, що згодом я, мабуть, посяду в її серці таке саме місце, як сестра моя, Бетсі Тротвуд, коли тільки продовжуватиму не гірше, ніж почав.
– Троте, – мовила бабуся якось увечері, коли дошка для гри в трик-трак поставлена була на звичне місце для неї та містера Діка. – Ми мусимо не забувати про твоє виховання.
Тільки це ще турбувало мене, і я дуже зрадів від її слів.
– Чи не хочеш ти вступити до школи в Кентербері? – спитала бабуся.
Я відповів, що дуже хочу, тим більше, що Кентербері недалеко від Дувра.
– Гаразд, – сказала бабуся. – Чи не хочеш ти поїхати завтра?
Я вже звик до швидкості наказів моєї бабусі, і тому раптовість цієї пропозиції не здивувала мене.
– Так, хочу, – відповів я.
– Гаразд, – повторила моя бабуся. – Дженет, найміть сірого поні й екіпаж на завтра на десяту годину ранку. Поскладайте сьогодні ввечері речі містера Тротвуда.
Я був у захваті від цих наказів; але раптом серце моє болюче стислося, коли я побачив, яке враження справили вони на містера Діка. Приголомшений звісткою про близьку розлуку зі мною, містер Дік зажурився і, здавалось, остаточно втратив здатність грати. Бабуся вдарила його кілька разів по пальцях, а потім сховала дошку і відмовилася продовжувати гру. Але коли містер Дік почув від бабусі, що я буду іноді приїздити додому по суботах, і що він сам зможе іноді відвідувати мене по середах, він збадьорився і урочисто пообіцяв змайструвати до першого мого приїзду чудового змія, який розмірами перевершить усі попередні. Вранці він знову засумував і хотів з горя віддати мені всі свої гроші – золоті й срібні; але бабуся вчинила опір цьому намірові й обмежила його подарунок тільки п'ятьма шилінгами, які, проте, за наполегливим його проханням, виросли до десяти. Ми ніжно попрощалися біля садової хвіртки, і містер Дік повернувся додому лише тоді, коли ми остаточно зникли з його очей.
Бабуся, цілком байдужа до громадської думки, поїхала дуврськими вулицями, майстерно правлячи сірим поні. Вона сиділа прямо, в позі хвацького кучера, пильно стежила за всіма вибриками бадьорої конячки і ніяк, ні на жоден крок не дозволяла їй вибиватися з-під своєї влади. Коли, нарешті, ми виїхали за місто, бабуся дозволила поні сповільнити ходу і тут, глянувши на мене, вперше спитала, чи почуваюсь я щасливим.
– Справді, я дуже щасливий, спасибі, бабусю, – відповів я.
Бабуся була дуже задоволена і погладила мене по голові батіжком, бо обидві її руки були зайняті.
– А це велика школа, бабусю? –спитав я.
– Я ще й сама не знаю, – відповіла бабуся. – Ми їдемо спочатку до містера Вікфілда.
– Це він – хазяїн школи? – спитав я.
– Ні, Троте, – сказала бабуся. – Він – хазяїн контори.
Більше я не наважувався розпитувати про містера Вікфілда, і ми розмовляли про інші речі, аж доки не приїхали до Кентербері. Там був базарний день. Бабуся виявила відмінну спритність і звичку в кучерській справі, коли сірий поні пробирався між возами, кошиками і рундуками з овочами. При кожному повороті чути було різноманітні зауваження незчисленних глядачів, і деякі з них утинали жарти, не зовсім приємні для нас; але бабуся їхала собі далі з тією самою лицарською байдужістю, і я певний, що вона так само спокійно проторувала б собі шлях через ворожу країну.
Нарешті ми зупинилися перед дуже старим будинком, який фасадом своїм різко випинався на дорогу. Довгі різьблені віконниці випиналися ще різкіше, стовпи з дерев'яними головами по краях теж стирчали вперед, і здалося мені, ніби весь будинок схиляється вперед, стежачи за всіма перехожими на вузькому брукові. Був він бездоганно чистий. Старомодний мідний молоток на склепінчастих дверях, оздоблений різьбленими гірляндами з фруктів і квітів, виблискував, мов зірка; дві кам'яні сходини перед під'їздом біліли, немов укриті чудовим полотном. Усі кутки й закутки, всі скульптурні фігури, панелі, лутки і шибки в маленьких вікнах були старі, як гори, але виблискували, як гірський сніг.