– Містере Дік, – сказала бабуся, – що мені робити з цією дитиною?
Містер Дік поміркував, повагався, просяяв і відповів:
– Негайно зняти з нього мірку для одягу!
– Містере Дік, – переможно мовила моя бабуся, – дайте мені вашу руку, бо ваш здоровий глузд – неоціненна річ!
Вона міцно потиснула руку містера Діка, притягла мене до себе і звернулася до містера Мердстона:
– Можете йти, куди заманеться, хлопець лишається в мене. Коли правда все те, що ви казали про нього, то я принаймні можу зробити для нього стільки ж, скільки зробили ви. Але я не вірю жодному вашому слову.
– Міс Тротвуд, – відказав містер Мердстон, підводячись і знизуючи плечима, – якби ви були джентльменом...
– Чи ба! Яка нісенітниця! – сказала бабуся. – Краще вже мовчіть!
– Як винятково ввічливо! – вигукнула міс Мердстон, підводячись слідом за своїм братом. – Неймовірно люб'язно, слово честі!
– Ви думаєте, я не знаю, – вела далі моя бабуся, раптом ставши глухою до слів цієї жінки і звертаючись тільки до її брата та люто похитуючи головою, – на яке життя прирікли ви цю бідолашну дитину? Думаєте, я не знаю, яким жахливим для цієї тендітної істоти був день, коли ви вперше з'явилися на її шляху, залицяючись до неї і вдаючи, можу заприсягтися, ніби ви й мухи не могли скривдити?
– Ніколи не чула нічого люб'язнішого! – зазначила міс Мердстон.
– Думаєте, що я не зможу зрозуміти вас, – вела далі бабуся. – Але я розумію вас так само добре... як, наприклад, бачу й чую вас тепер – а це, відверто кажучи, не дає мені жодної приємності. О, так, клянуся богом! Хто може бути таким ніжним і шовковим, як містер Мердстон спочатку? Бідолашна спантеличена дитинка ще жодного разу в своєму житті не зустрічала такого чоловіка. Він наче весь з цукру зроблений. Він обожнює її. Він любить її хлопця, ніжно любить його! Він буде другим батьком для нього, і вони всі житимуть разом серед троянд і лілій, чи не так? Уф! Забирайтеся геть! – несподівано закінчила бабуся.
– Ніколи за ціле своє життя не зустрічала такої особи! – вигукнула міс Мердстон.
– І коли, нарешті, ви цілком перемогли цю дурненьку, – знову заговорила бабуся, – прости мені, боже, що я так називаю її, – ви, звичайно, почали перевиховувати її, почали знущатися з неї, наче з пташки в клітці, ви її зі світу зігнали, навчаючи співати ваших пісень.
– Вона або з глузду з'їхала, або п'яна! – крикнула міс Мердстон у розпачі, що не може звернути на себе потік промов моєї бабусі. – Я дуже підозрюю, що вона п'яна!
Міс Бетсі, не звертаючи ні найменшої уваги на цю репліку, продовжувала промовляти до містера Мердстона, ніби в кімнаті й не було його сестри.
– Містере Мердстон, – вона погрожувала йому пальцем, – ви мучили бідолашне дитя, ви розбили їй серце! Душа її була сповнена любові, – я це знаю, я знала це задовго до того, як ви вперше зустрілися з нею, – і ви обернули на зло її любов, – найкраще, що було в її природі, – і ви ж таки звели її в передчасну могилу. Ось правда, подобається вам це чи ні! І хай ви та ваші підбрехачі втішаються цією правдою!
– Дозвольте спитати, міс Тротвуд, – знову втрутилася міс Мердстон, – кого ви в таких незвичних для мене висловах називаєте підбрехачами мого брата?
Але все ще глуха до голосу міс Мердстон, бабуся вела далі:
– Квола, беззахисна істота потрапила у ваші пазурі і загинула! Чого це так вийшло – невідомо. Незбагненні шляхи твої, господи. Я була цілком певна, що рано чи пізно вона вийде заміж вдруге; але я сподівалася, що вийде вона не за такого поганого чоловіка. Був час, містере Мердстон, коли вона подарувала життя ось цьому хлопцеві, – сказала бабуся, – бідолашній дитині, що ним ви мучили її. Це неприємні спогади, тому вам бридко дивитися на нього. Атож, атож, будь ласка, не блимайте очима! – вела далі моя бабуся. – Я й без того знаю, що це правда!
Містер Мердстон увесь цей час стояв біля дверей і, посміхаючись, розглядав бабусю, хоча насуплені чорні брови його виявляли зовсім невеселі почуття. Я помітив також, що, незважаючи на незмінну посмішку, обличчя його миттю сполотніло, і він почав дихати часто-часто, немов тікаючи від цього гнівного потоку докорів.
– Всього вам найкращого, сер, –сказала бабуся, – і бувайте! Всього найкращого вам також, мем! – несподівано обернулася вона до його сестри. – І хай-но я побачу, як ви знову поїдете на віслюку через мій моріжок, то будьте певні, що я зірву з вас капелюшок і розтопчу його ногами. Це так само певно, як і те, що у вас голова на плечах!
Треба було бути художником, і надзвичайним художником до того ж, щоб змалювати обличчя моєї бабусі, коли вона вимовила це несподіване речення, і фізіономію міс Мердстон, щойно вона його почула. Але промова ця висловлена була так гнівно, що міс Мердстон, не відповівши ні слова, скромно подала руку братові, й вони поспішно вийшли з будинку. Бабуся посіла пост біля вікна, готова при появі хоч найменшого віслюка негайно виконати свою погрозу.
Але замах так і не відбувся. Обличчя бабусі поволі просяяло і незабаром набрало веселого виразу. Таке приємне було її обличчя, що я насмілився поцілувати і подякувати їй. Зробив це я дуже щиро, обіймаючи її. Потім я потиснув руку містерові Діку, який кілька разів потрусив мою руку і завершив усю церемонію веселим сміхом.
– Ви тепер стали, спільно зі мною, опікуном цієї дитини, містере Дік, – сказала бабуся.
– Я надзвичайно радий, – відповів містер Дік, – бути опікуном Девідового сина!
– Дуже добре, – відказала бабуся, – отже, це вирішено. А знаєте, містере Дік, я думала, чи не назвати його Тротвудом?
– Авжеж, авжеж! Назвіть його Тротвудом, авжеж, – підтакнув містер Дік. – Тротвудом, сином Девіда.
– Тротвудом Копперфілдом, хочете ви сказати? – мовила бабуся.
– Авжеж! Так! Тротвудом Копперфілдом, – сказав містер Дік, трохи збентежений.
Бабусі так сподобалася ця ідея, що на готовому одязі, який куплений був для мене того ж вечора, вона власноруч зробила чорнилом мітки: "Тротвуд Копперфілд". Ухвалено було також, що всі інші мої костюми, щойно будуть готові, матимуть ту саму мітку.
Отак почав я нове життя, з новим ім'ям, з усім новим навколо мене. Час моїх тривог і сумнівів скінчився, і я почувався, наче уві сні, ще багато днів. Мені й на думку не спадало, яку цікаву пару опікунів мав я в особі бабусі та містера Діка. Я не думав складати певних планів на майбутнє. Дві речі були для мене цілком зрозумілі: по-перше, я покінчив назавжди з блендерстонським життям, і воно ввижалося мені тепер незмірно далеким, в якомусь тумані; по-друге, назавжди впала завіса на моє життя з Мердстонами і Грінбі. Відтоді ніхто й ніколи не підіймав цієї завіси. У своїй розповіді я підвів її тремтячою рукою і радо опустив знову. Спогади про цей період мого життя були завжди сполучені для мене з такими болючими почуттями, що я ніколи не наважувався з'ясувати, скільки часу тривало те життя – рік чи більше, чи менше – я не знаю. Знаю тільки, що був такий час у моєму житті, був і минув. Я записав його, і більше ніколи не повертатимуся до нього.