– Скажімо, що я не розумію хлопця, Кларо, – відказала міс Мердстон, перебираючи маленькі ланцюжки на зап'ясті. – Погодимось, якщо хочете, що я зовсім не розумію його. Він занадто глибокий для мене! Але, мабуть, розум мого брата спроможний якось проникнути в глибини цього характеру? І здається, брат мій саме про це говорив, коли ми, не дуже делікатно, перервали його.
– Я гадаю, Кларо, – сказав містер Мердстон низьким суворим голосом, – що в такому питанні можуть бути кращі й безсторонніші судді, ніж ви.
– Едварде, – несміливо відповіла моя мати, – ви, звичайно, кращий за мене суддя в усіх питаннях. Це стосується і вас, і Джейн. Я тільки сказала...
– Ви тільки сказали щось слабке і нерозсудливе, – мовив він. – Спробуйте не робити цього більше, моя люба Кларо, і стежте за собою.
Мати поворушила губами, ніби відповідаючи: "Так, мій любий Едварде", але вголос вона не сказала нічого.
– Я казав, Девіде, – продовжив містер Мердстон, повертаючи голову і жорстко дивлячись прямо на мене, – що з сумом відзначаю ваш понурий характер. Я не можу допустити, щоб перед моїми очима розвивався такий характер, не спробувавши поліпшити його. Ви мусите намагатися, сер, виправити свій характер. Ми мусимо намагатися виправити його заради вас.
– Прошу пробачення, сер, – пролепетав я. – Я не хотів бути понурим, коли повернувся додому.
– Не думайте врятуватися брехнею! – так люто відказав він, що мати моя мимоволі підвела тремтячі руки, немов збираючись стати між нами. – Через свою понурість ви замикаєтесь у своїй кімнаті. Ви сидите в своїй кімнаті, коли вам слід бути тут. Знайте, що тепер, раз і назавжди, я вимагаю, щоб ви були тут, а не там! Далі я вимагаю, щоб ви були слухняні. Ви мене знаєте, Девіде. Я змушу вас це зробити!
Міс Мердстон хрипко хихикнула.
– Я вимагаю шанобливого й слухняного ставлення до мене, – він вів далі, – і до Джейн Мердстон, а також до вашої матері. Я не дозволю, щоб якась дитина для своєї втіхи уникала цієї кімнати, ніби заразливої. Сідайте!
Він наказав мені, немов собаці, і я покорився, наче собака.
– І ще одна річ, – сказав він. – Я помітив, що ви прихильні до низького і простого товариства. Ви не повинні товаришувати зі слугами. Кухня вас не виправить, а вам треба в багатьох відношеннях виправитись. Я не кажу нічого про жінку, яка підбурює вас. Бо ви, Кларо, – звернувся він тихіше до моєї матері, – завдяки давнім взаєминам і давно вкоріненим примхам, маєте слабкість поважати її – слабкість, яку ми досі ще не подолали.
– Це абсолютно неймовірна помилка! – скрикнула міс Мердстон.
– Я тільки кажу, – закінчив він, звертаючись до мене, – що не схвалюю вашої прив'язаності до такого товариства, як міс Пеготті. Цьому треба покласти край! Тепер, Девіде, ви зрозуміли мене, і ви знаєте, які будуть наслідки, коли ви не коритиметеся мені до найменшої дрібниці.
Я це знав добре – мабуть, краще, ніж він гадав, бо йшлося про мою матір, – і я корився йому до найменшої дрібниці. Я більше не замикався у своїй кімнаті. Я більше не шукав притулку в Пеготті. Сумно сидів я день за днем у вітальні, нетерпляче чекаючи, поки настане ніч і можна буде лягти спати.
Як силував я себе, сидячи в одній і тій самій позі година за годиною, боячись ворухнути ногою чи рукою, щоб міс Мердстон не почала скаржитись (а вона це робила з найдрібнішого приводу) на мою непосидючість; боячись оком блимнути, щоб мій погляд не здався їй незадоволеним або збентеженим, а це стало б за новий привід до скарг на мене. Як нестерпно було прислухатися до стукотіння годинника; стежити за сталевими чотками міс Мердстон; міркувати, чи одружиться вона колись, а якщо одружиться, то з яким саме нещасним чоловіком; лічити кахлі на пічці; блукати поглядом по стелі, між візерунків і закарлючок на шпалерах.
Які то були прогулянки вздовж брудних шляхів у зимову негоду, коли я, самотній, ніс в собі цю вітальню з міс Мердстон – жахливий тягар, дарований мені долею, безупинний кошмар наяву, ярмо, що придушувало мій розум.
Які то були обіди, де я, мовчазний і приголомшений, сидів за столом, повсякчас відчуваючи, що є тут зайві виделка й ніж – мої, зайвий апетит – мій, зайві тарілка й стілець – мої, зайва людина – я.
Які то були вечори, коли запалювали свічки, і я мусив зайнятися чимсь, але не наважуючись читати цікаву книжку, мучився над карколомними арифметичними завданнями; коли таблиці мір і ваги складались у пісню на мотив "Пануй, Британіє" або "Годі суму"; коли я ніяк не міг їх вивчити, бо вони входили в одне вухо й вислизали з іншого. Як важко було мені стримувати позіхання і протистояти дрімоті; як раптово я підхоплювався, коли випадково засинав; як не діставав я відповіді на свої нечасті запитання; яким порожнім місцем я був, що його ніхто не помічав, але що кожному заважало; яким великим порятунком було для мене чути, як міс Мердстон вітає дев'яту годину і наказує мені йти спати.
Отак тяглися канікули, аж допоки одного ранку міс Мердстон сказала:
– Ось уже й останній день пройшов! – і дала мені останню за ці канікули чашку чаю.
Я від'їздив без суму. Я був на межі одуріння, але трохи бадьорився, думаючи про зустріч iз Стірфорсом, хоч за ним бачилася мені зловісна постать містера Крікля. Знову містер Баркіс з'явився перед ворітьми, знову міс Мердстон застережливо проказала: "Кларо!", коли мати схилилася наді мною, щоб попрощатися.
Я поцілував її і свого маленького братика і дуже зажурився. Але я журився не тому, що від'їжджаю, бо між нами було провалля, ми й без того були розлучені щодня. І не обійми її живі ще й досі в моїй пам'яті, хоч як пристрасно обіймала вона мене. Ні, я найжвавіше пригадую те, що сталося потім.
Уже в екіпажі почув я, що вона гукає мене. Вона стояла сама біля садової огорожі, простягаючи до мене своє немовля. Була холодна тиха погода. Жодна волосина на материній голові, жодна складка на її вбранні не ворушилася, коли вона пильно дивилася на мене, підіймаючи свою дитину.
Отак я втратив її. Отак я бачив її потім у своїх снах у школі – мовчазну постать біля мого ліжка, що пильно дивиться на мене, простягаючи своє немовля.
IX. Незабутній день народження