Він стояв перед каміном спиною до вогню, а міс Мердстон розливала чай. Коли я ввійшов, він твердо глянув мені в обличчя, але ніяк інакше не реагував на мій прихід.
Після секундного вагання я підійшов до нього і вимовив:
– Прошу пробачити мені, сер! Я дуже шкодую про свій вчинок і сподіваюся, що ви пробачите мені.
– Радий чути, що ти шкодуєш, Девіде, – відказав він.
Рука, що він подав мені, була саме та, яку я вкусив. Я мимоволі затримав погляд на червоній смужці на ній. Але я почервонів ще більше, ніж та смужка, побачивши зловісний вираз його обличчя.
– Як ваше здоров'я, мем? – звернувся я до міс Мердстон.
– Ах, боже мій! – зітхнула міс Мердстон, простягаючи мені чайну ложку замість пальців. – Як довго триватимуть канікули?
– Місяць, мем!
– Від якого дня?
– Від сьогодні, мем.
– О! – мовила міс Мердстон. – Отже, один день уже минув!
Вона завела календар канікул і щоранку викреслювала по одному дню. Вона робила це насуплено, доки не дійшла до десяти, але, перейшовши до двозначних чисел, почала виявляти ознаки надії, а ближче до кінця стала навіть жартівлива.
Саме в цей перший день я мав нещастя нагнати на неї (хоч взагалі їй не властива була така слабкість) дикого жаху. Я ввійшов до кімнати, де сиділа вона з моєю матір'ю. Немовля, якому було лише кілька тижнів, лежало на руках моєї матері. Дуже обережно я взяв його до себе на руки. Раптом міс Мердстон так несамовито скрикнула, що я мало не впустив дитину.
– Люба моя Джейн! Що сталося? – скрикнула мати.
– Боже мій! Кларо, чи ви бачите? – вигукнула міс Мердстон.
– Що, моя люба Джейн? – спитала моя мати. – Де?
– Він схопив її! – крикнула міс Мердстон. – Хлопець схопив дитинку!
Вона тремтіла від переляку, але якось знайшла в собі сили скочити до мене і забрати дитинку з моїх рук. Після цього вона зомліла і стала така слабка, що їй мусили дати вишневої наливки. Очунявши, вона урочисто заборонила мені торкатися мого брата, що б там не було! А бідолашна моя мати, якій хотілося зовсім протилежного, слабко підтримала заборону, кажучи:
– Безперечно, ви маєте рацію, моя люба Джейн!
I ще один випадок стався, коли це любе немовля – воно справді любе було для мене, бо ж у нас була одна мати – стало невинною причиною гніву міс Мердстон. Ми сиділи втрьох, і мати моя, дивлячись в очі немовляті, що лежало в неї на руках, сказала:
– Деві! А йди-но сюди! – і глянула мені в очі.
Я побачив, як міс Мердстон відклала свої чотки.
– Кажу вам, – ніжно мовила мати, – вони цілком схожі. Мабуть, вони схожі на мої. Здається, в них мій колір. Але як же дивно вони схожі!
– Ви про що говорите, Кларо? – спитала міс Мердстон.
– Моя люба Джейн, – пролепетала мати, трохи збентежена різким тоном цього питання, – я думаю, що очі немовляти і Деві зовсім схожі.
– Кларо! – заявила міс Мердстон, гнівно схоплюючись з місця. – Ви іноді буваєте цілковитою ідіоткою!
– Моя люба Джейн, – спробувала була протестувати мати.
– Цілковитою ідіоткою, – повторила міс Мердстон. – Хто інший міг би порівнювати дитинку мого брата з вашим хлопцем? Вони зовсім несхожі! Вони абсолютно різні! Вони явно не схожі між собою з усіх поглядів! Сподіваюся, що вони назавжди будуть несхожі! Не можу я сидіти тут і слухати такі порівняння.
По цих словах вона гордо подалася геть, грюкнувши дверима за собою.
Коротко кажучи, міс Мердстон не любила мене. Коротко кажучи, мене там не любив ніхто, навіть я сам. Бо ті, що любили мене, не могли виявляти цього, а ті, що не любили мене, виявляли це так наочно, що я завжди болюче почувався недоладним, незграбним і дурним.
Я відчував, що вони ніяковіли через мене не менше, ніж я через них. Коли я входив до кімнати, де вони сиділи, розмовляючи, то якась хмара затьмарювала обличчя моєї матері, хоч перед тим вона здавалася веселою. Коли містер Мердстон був у найкращому гуморі, я псував його. Коли міс Мердстон була в найгіршому гуморі, я робив його ще гіршим. У мене вистачало розуму втямити, що моя мати завжди спокутувала це. Вона боялася розмовляти зі мною, бути ласкавою зі мною, бо такою поведінкою могла образити їх і отримати після цього чергову нотацію. Вона не тільки безнастанно боялась образити їх сама, вона боялася, що і я можу їх чимсь образити, і варто мені було ворухнутись, як вона стурбовано стежила за їхніми поглядами. Тому я вирішив якомога менше зустрічатися з ними. Багато довгих зимових годин висиджував я в своїй непривітній спальні, загорнувшись в маленьке пальто і заглибившись у книжку, прислухався, як у церкві б'є годинник.
Вечорами я іноді приходив до Пеготті на кухню. Там я почувався зручно і не боявся бути самим собою.
Але жоден з цих способів утішитися не був схвалений у вітальні. Мене все ще вважали необхідним засобом для виховання моєї бідолашної матері, тому її додатковим випробуванням було позбавлення мене права відлучатись.
– Девіде, – заявив містер Мердстон якось після обіду, коли я за своїм звичаєм збирався залишити кімнату, – я з сумом помічаю, що у вас понурий характер.
– Хнюпиться, наче ведмідь! – підтвердила міс Мердстон.
Я стояв мовчки, схиливши голову.
– Так ось, Девіде, – вів далі містер Мердстон, – понура впертість – найгірший з усіх характерів.
– А щодо цього хлопця, – зазначила його сестра, – то в нього характер найупертіший і найзапекліший з усіх, які я будь-коли бачила! Гадаю, моя люба Кларо, навіть ви мусили б помітити це!
– Прошу пробачення, моя люба Джейн, – пролепетала мати, – але чи ви цілком певні... ви, мабуть, пробачите мені, моя люба Джейн... що ви розумієте Деві?
– Мені соромно було б, Кларо, – відказала міс Мердстон, – коли б я неспроможна була розуміти цього хлопця, чи будь-якого іншого хлопця. Я не претендую на глибокодумність, але в мене є здоровий глузд!
– Без сумніву, моя люба Джейн, – сказала мати, – ви надзвичайно чудово розумієте все!
– Ох, люба, не треба! Будь ласка, не кажіть цього, – гнівно вставила міс Мердстон.
– Але я певна, що це так, – доводила моя мати. – І кожен знає, що це так! Я стількі разів знаходила цьому підтвердження, що вже мала нагоду переконатися, тож ніхто не може бути більш певний у цьому, ніж я. І тому я говорю з щирою покірністю, моя люба Джейн, запевняю вас!