Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Страница 231 из 290

Чарлз Диккенс

Прошу пробачення у містера Т., що вдаюся до таких подробиць. Без них містерові Т. було б справді важко скласти собі хоч найменше уявлення про моє становище, що тривожить душу.

Чи смію я тепер викласти перед містером Т. мету свого листа? Чи дозволить він мені тепер покластися на його дружню підтримку? О, так, бо я знаю його серце!

Пильне око любові нелегко засліпити, коли це око належить жінці. Містер Мікоубер збирається їхати до Лондона. Хоч цього ранку перед сніданком він дбайливо намагався прикрити рукою напис на картці, яку він прикріпив до маленької коричневої валізи, – згадки про щасливіші дні, – але орлине око його подруги життя помітило виразно написані "д. о. н. вантаж до пункту призначення". Диліжанс має спинитися у Вест-Енді, біля готелю "Золотий хрест". Чи насмілюсь я палко благати містера Т. побачити мого заблудлого чоловіка й отямити його? Чи насмілюсь я просити містера Т. спробувати втрутитися між містером Мікоубером і його нещасною сім'єю, що перебуває в безодні відчаю? О ні, це було б занадто багато.

Якщо містер Копперфілд пам'ятає ще особу, далеку від всякої слави, то чи не візьметься містер Т. передати йому мою незмінну пошану і ті самі прохання? В усякому разі, хай буде він ласкавий вважати це послання суворо конфіденційним і не згадувати про нього, навіть натяком, у присутності містера Мікоубера. Якщо містер Т. колись удостоїть мене відповіддю (що я не можу не вважати надзвичайно неймовірним), то лист, адресований на Кентерберійську поштову контору, до запитання, М. Е., супроводитиметься не такими болючими наслідками, до яких спричинився б лист, адресований прямо на ім'я особи, яка з пекучим відчаєм підписується –

Містера Томаса Тредльса шаноблива подруга і прохачка,

Емма Мікоубер".

– Якої ти думки про цей лист? – спитав Тредльс, глянувши на мене, коли я двічі прочитав послання місіс Мікоубер.

– А що ти скажеш про той? – промовив я, помітивши, що він усе ще, насупивши брови, читає лист містера Мікоубера.

– Я гадаю, що обидва листи, Копперфілде, – відповів Тредльс, – означають більше, ніж зазвичай означає кореспонденція містера і місіс Мікоубер... Але що це означає, я не знаю. Обидва листи написані від щирого серця, я в цьому не маю сумніву, і без усякої попередньої домовленості між чоловіком і жінкою. Бідолашна! – вказав він на лист місіс Мікоубер, що його ми разом порівнювали з твором її чоловіка. – Благодіянням буде хоч написати їй, в будь-якому разі, і сказати, що ми неодмінно спробуємо побачити містера Мікоубера.

Я погодився з цією пропозицією тим охочіше, що вже почав дорікати собі за легковажне ставлення до її першого листа. Щоправда, цей лист, як я вже зазначив у відповідному місці, змусив мене замислитись, але власні справи і коротке знайомство з характером Мікоуберів були причиною того, що я згодом, не одержуючи ніяких повідомлень, цілком забув про це. Траплялося мені досить часто думати про Мікоуберів, та при цьому я головним чином цікавився, які це "дріб'язкові фінансові обставини" могли їх затримати в Кентербері, і що могло змусити містера Мікоубера боятися мене, відколи він став помічником Урії Гіпа.

Але тепер я написав утішного листа до місіс Мікоубер від імені Тредльса і свого власного, і ми обидва підписали його. Потім, вирушивши до міста, щоб віднести листа на пошту, ми з Тредльсом довго міркували про шановне подружжя і робили безліч припущень, що їх не варто повторювати. По обіді ми посвятили в цю справу і мою бабусю, але всі наші наради закінчилися тим, що ми вирішили прийти на побачення з містером Мікоубером у точно призначений ним час.

Хоч ми прибули на місце побачення за чверть години до призначеного часу, містер Мікоубер був уже там. Він стояв, схрестивши руки на грудях і вдивляючись у зубчастий мур з таким сентиментальним виразом, немов бачив перед собою верхівки дерев, у затінку яких він гуляв дитиною.

Ми підійшли до нього і привіталися. Містер Мікоубер, очевидно, був трохи збентежений; його манери були вже не такі елегантні, як колись. Заради подорожі він відмовився від свого професійного чорного костюма; був він у старому сюртуку і старих вузьких штанах, але в ньому не було помітно й сліду колишньої гордовитої постави. Помалу, коли розмова між нами ставала жвавішою, містер Мікоубер почав набувати своїх колишніх джентльменських манер, а втім, самий його монокль утратив, здавалося, колишню елегантну позу на його ґудзиках, а комірець, хоч усе ще зберіг свої велетенські розміри, був майже зовсім опущений.

– Джентльмени, – сказав містер Мікоубер після перших привітань, – ви – друзі в біді, тобто друзі завжди. Дозвольте поставити вам запитання з приводу фізичного добробуту місіс Копперфілд теперішньої і місіс Тредльс майбутньої, якщо тільки, так би мовити, друг мій містер Тредльс ще не з'єднаний нерозривними зв'язками шлюбу з об'єктом свого ніжного кохання.

Ми подякували йому за ввічливість і задовольнили його цікавість. Тоді він звернув нашу увагу на мур і почав був знову:

– Запевняю вас, джентльмени...

Але тут я наважився заперечити проти такого церемонного тону і попросити його розмовляти як за давніх часів.

– Мій любий Копперфілде, – відказав він, потискаючи мою руку. – Ваша сердечна доброзичливість зворушує мене. Таке шляхетне поводження з жалюгідним уламком храму, що колись називався людиною, якщо дозволено мені зробити таке порівняння, править за незмінну ознаку серця, яке прикрашає людську натуру. Я хотів зазначити, що знову бачу чисте місце, де провів кілька найщасливіших днів свого життя.

– Цьому щастю ви, безперечно, завдячували місіс Мікоубер, – сказав я. – Сподіваюся, вона здорова?

– Дякую, – відповів містер Мікоубер, і з цими словами обличчя його потьмарилося, – дружина моя живе як зазвичай. А ось, – сказав містер Мікоубер, сумно похитуючи головою, – ось боргова тюрма! Тут уперше, після багатьох років турбот, припинили лунати щодня набридлі голоси кредиторів, які вимагали виконання фінансових зобов'язань; юрби цих людей не заступали більше входу і не катували слуху невгамовним стукотом у двері; бідолашний боржник звільнявся від усякої особистої розправи, і лише біля воріт чекали його мучителі. Джентльмени, – вів далі містер Мікоубер, – коли тінь від залізних ґрат на верхівці цієї цегляної споруди падала на гравій біля парадного входу, я часто спостерігав, як діти мої стрибали по візерунку, що відбивався на панелі, і грайливо переступали через темні смуги. Кожен камінь у цьому місці знайомий мені. Ви, звичайно, зрозумієте і пробачите мою слабкість у даному випадку.