Зауваження містера Мікоубера, як і більшість наших розмов цього вечора, переривалися багаторазовими зауваженнями місіс Мікоубер до мастера Мікоубера; мати раз у раз звертала увагу, що її нащадок або сідає навкарачки, або підпирає обома руками голову, немовби вона йому спадала з плечей, або штовхає Тредльса під столом, або закидає ногу за ногу, або простягає ногу на неймовірну відстань, або кладе голову на стіл, купаючи волосся в бокалах з вином, або ще в якийсь незручний для товариства спосіб демонструє надзвичайну рухливість своїх кінцівок, а всі ці материнські зауваження мастер Мікоубер сприймав як дуже несправедливу образу. Я тим часом дивувався з того, що розповів мені містер Мікоубер, і міркував, що це має означати. Але згодом ниткою розмови заволоділа місіс Мікоубер, і знову привернула мою увагу.
– Ось що я безнастанно нагадую містерові Мікоуберу, – сказала шановна леді. – Він не повинен, мій любий містере Копперфілд, обмежитись найнижчими галузями юридичної професії; він повинен докласти всіх зусиль, щоб врешті-решт здертися на верхівку дерева. Я певна, що містер Мікоубер, застосувавши своє красномовство, свої здібності в такій професії, мусить стати видатною людиною: приміром, містере Тредльс, – говорила вона з надзвичайно глибокодумним виглядом, – суддею, або, скажімо, державним канцлером. Якщо певна особа обирає собі посаду, на яку погодився містер Мікоубер, то він тим самим не позбавляється права бути обраним на згадані мною посади. Чи не так?
– Люба моя, – зазначив містер Мікоубер, також допитливо поглядаючи на Тредльса, – у нас є досить часу, щоб розв'язати це питання.
– Мікоубере, – відказала вона, – ні! Твоя життєва помилка полягає в тому, що ти не досить далеко заглядаєш вперед. Ти повинен, заради твоєї сім'ї, якщо не заради себе самого, окинути проникливим поглядом найдальші пункти на горизонті, до яких можуть привести тебе твої здібності.
Містер Мікоубер кашлянув і з задоволеним виглядом хильнув пуншу, все ще поглядаючи на Тредльса, немов допитуючись його думки.
– Бачите, справжній стан речей такий, місіс Мікоубер, – сказав Тредльс, намагаючись пом'якшити істину, – тобто, простий прозаїчний факт, знаєте...
– Отож, отож, – підхопила місіс Мікоубер, – мій любий містере Тредльс, я хочу бути якомога більше прозаїчною і буквальною в питанні такої ваги.
– ... полягає в тому, – вів далі Тредльс, – що ця галузь юридичної професії, навіть якби містер Мікоубер став повноправним адвокатом...
– Саме так, – відказала місіс Мікоубер. – Вілкінсе, не перекошуй очі, хто тобі їх вправить на місце?
– Ця галузь юридичної професії, – вів далі Тредльс, – не має нічого спільного з вашими планами. Тільки присяжний повірений може бути обраний на такі посади; містер Мікоубер не може стати присяжним повіреним, якщо не буде протягом п'яти років навчатися при одній юридичній колегії.
– Чи правильно я розумію вас? – дуже діловито сказала місіс Мікоубер. – Чи означає це, мій любий містере Тредльс, що після закінчення того періоду містер Мікоубер матиме право бути обраним на суддю або державного канцлера?
– Він матиме право бути обраним, – відказав Тредльс, роблячи сильний наголос на слові "право".
– Дякую, – сказала місіс Мікоубер. – Цього цілком досить... Якщо справа стоїть так, і містер Мікоубер не втрачає ніяких привілеїв, займаючи цю посаду, то я спокійна. Звичайно, я думаю по-жіночому, але я завжди була певна, що містерові Мікоуберу властиве те, що мій татко, коли я ще жила вдома, називав юридичною вправністю; сподіваюся, що містер Мікоубер дістав тепер поле діяльності, на якому ця його властивість може розвинутись і зайняти чільне місце.
Здається мені, що містер Мікоубер уже бачив самого себе на місці голови палати лордів. Він провів рукою над своєю лисою головою і з удаваною смиренністю сказав:
– Люба моя, не треба прискорювати вирок долі. Якщо судилося мені носити суддівську перуку, то я до цього вже підготувався, – він натякнув на свою лисину, – в усякому разі, зовнішньо. Я не шкодую за своїм волоссям, і може, фортуна з особливою метою позбавила мене його. Не знаю. Я маю намір, любий Копперфілде, виховати мого сина для духовної кар'єри – не стану заперечувати, що саме заради нього хотів би зайняти високе становище.
– Для духовної кар'єри? – спитав я, все ще думаючи про Урію Гіпа.
– Так, – ствердив містер Мікоубер. – У нього чудовий голос, і він почне співати в хорі. Ми житимемо в Кентербері, і наші тамтешні зв'язки, безперечно, дадуть йому змогу зайняти перше вакантне місце, яке з'явиться в соборі.
Я знову подивився на мастера Мікоубера, який мав такий вираз обличчя, неначе ховав свій голос за бровами, і проспівав нам (бо йому запропонували на вибір – співати або йти спати) пісню "Дятел носом тук-тук-тук". Шумно віддавши належну хвалу його вмінню, ми перейшли до розмов на загальні теми, і я не стримав бажання розповісти містерові та місіс Мікоубер про зміну в обставинах мого життя. Не можу й висловити, як вони обоє зраділи звістці, що бабуся моя теж зазнала труднощів; це їх дуже втішило і ще збільшило їхню гостинність і веселий настрій.
Пуншу вже лишилося на денці. Звернувшись де Тредльса, я нагадав, що ми не можемо розійтись, не побажавши нашим друзям здоров'я, щастя і успіху на новому життєвому шляху. Я попросив містера Мікоубера наповнити чарки і урочисто проголосив тост; по тому я потиснув руку містерові Мікоуберу і шанобливо поцілувався з місіс Мікоубер, щоб відзначити пам'ятну подію. Тредльс зробив те саме в першій половині програми, але не вважав себе таким давнім другом сім'ї, щоб вчинити так і в другій.
Містер Мікоубер підвівся, заклав пальці за край жилетки і звернувся до нас:
– Сподіваюся, мій любий Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, встаючи і вкладаючи великі пальці в кишені жилета, – товариш моєї юності, якщо вправі я так висловитись, і мій шановний друг Тредльс, якщо вправі я назвати його так, дозволять мені від імені місіс Мікоубер, мене самого і наших нащадків у найтепліших і найщиріших висловах подякувати їм за добрі побажання. Можна було б чекати, що на порозі переселення, яке приведе нас до абсолютно нового існування (містер Мікоубер говорив так, ніби він від'їжджав за п'ятсот тисяч миль), я звернуся з кількома прощальними словами до двох друзів, яких я бачу перед собою. Але все, що можу я сказати, я вже сказав. Якого б становища в суспільстві я не досяг завдяки тій вченій професії, смиренним працівником якої збираюся стати, я намагатимусь бути гідним його, а місіс Мікоубер вже напевно прикрашатиме все своєю присутністю. Під тимчасовим тиском своєрідних зобов'язань, підписаних з розрахунком на негайну їх ліквідацію, але не ліквідованих через комбінацію обставин, я мусив удатись до маскараду, проти якого обурюється вся моя душа – я натякаю на окуляри – і прийняти псевдонім, на який я не можу мати жодних законних претензій. З цього приводу можу сказати тільки от що: хмара зникла з сумного обрію, і світло дня знову стоїть високо над верхів'ями гір. Наступного понеділка, з прибуттям вечірнього диліжанса до Кентербері, нога моя топтатиме рідний моріжок, і моє ім'я буде знову Мікоубер.