– Тепер вона вже не помре голодною смертю, Тротвуде, – сказав містер Дік, потискаючи мені руку в кутку. – Я забезпечу її, сер!
І він помахав у повітрі своїми десятьма пальцями, немовби то були десять банків.
Не знаю, хто був більше задоволений, Тредльс чи я.
– Ти дивися, – сказав раптом Тредльс, витягаючи з кишені листа і подаючи його мені, – я за всім цим зовсім забув про містера Мікоубера.
Цей лист (містер Мікоубер ніколи не пропускав будь-якої можливості написати листа) був адресований мені, через Тредльса. Ось що було там написано:
"Мій любий Копперфілде,
Може, ви не зовсім здивуєтеся, почувши, що справи мої обернулися на краще. Коли не помиляюсь, то під час минулої зустрічі я натякнув вам, що чекаю на цю подію. Я збираюсь оселитися в одному з провінціальних міст нашого славетного острова (населення цього міста становить щасливу суміш сільськогосподарського і духовного класів), де я буду в безпосередньому зв'язку з однією з учених професій. Місіс Мікоубер і наші нащадки супроводжуватимуть мене. І в майбутньому, можливо, наш прах лежатиме на кладовищі біля видатної споруди, яка прославила зазначене мною місто, смію сказати, від Китаю до Перу.
Кажучи останнє "прощавай" сучасному Вавилонові, де ми зазнали багато лиха (смію гадати, з належною твердістю), місіс Мікоубер і я не можемо примиритися з думкою, що розлучаємося (можливо, на роки, а можливо, і назавжди) з особою, міцно зв'язаною з вівтарем нашого домашнього життя. І якщо ви на порозі такої розлуки вшануєте честю супроводити нашого спільного друга, містера Томаса Тредльса, до нашої теперішньої оселі і там обмінятися з нами належними при такій нагоді побажаннями, то ви зробите справжню ласку
Тому,
Хто
Завжди
Незмінно ваш,
Вілкінсові Мікоуберу".
Я був дуже радий, що містер Мікоубер нарешті струсив прах і попіл зі своєї голови, i що нарешті справи дійсно обернулися на краще. Тредльс додав, що запросили нас саме на сьогодні, і я з охотою погодився піти; отже, ми разом вирушили до квартири, де жив містер Мікоубер під ім'ям містера Мортімера – в самому кінці Грейського шляху.
Приміщення це було таке тісне, що близнюки (яким тепер було вже по вісім чи дев'ять років) відпочивали на розкладному ліжку в тій самій кімнаті, де містер Мікоубер приготував нам в умивальному глечику свою славетну суміш, яку він називав "пуншем". Тут я мав змогу відновити знайомство з мастером Мікоубером; то був багатообіцяючий хлопець років дванадцяти-тринадцяти, який відзначався надмірною рухливістю рук і ніг, що нерідко буває в юнаків його віку. Крім того, я поновив знайомство з його сестрою – міс Мікоубер, в особі якої, як сказав нам містер Мікоубер, "її мати, немов Фенікс, відродилась у молодості".
– Любий Копперфілде, – сказав містер Мікоубер, – ви особисто та містер Тредльс бачите нас напередодні еміграції, а тому пробачте невеличкий безлад, природний у такому випадку.
Склавши гідну для обставин відповідь, я роззирнувся навкруги та побачив, що сімейні пожитки вже спаковані, і що багаж не дуже обтяжуватиме їх. Я привітав місіс Мікоубер з близькою зміною.
– Любий містере Копперфілд, – сказала місіс Мікоубер, – я цілком певна у вашому дружньому співчутті. Мої родичі можуть вважати це засланням, якщо їм завгодно; але я – дружина і мати, і я ніколи не покину містера Мікоубера.
Тут місіс Мікоубер допитливо глянула на Тредльса, і той поспішив висловити свою цілковиту згоду.
– Так, – вела далі місіс Мікоубер, – так, принаймні, я розумію, мої любі містере Копперфілд і містере Тредльс, зобов'язання, яке я взяла на себе, коли повторювала священні слова: "Я, Емма, беру тебе, Вілкінсе, собі за чоловіка". Перед шлюбною церемонією я при світлі лампади перечитала весь статут шлюбної служби, і з цього я зробила висновок, що ніколи не зможу покинути містера Мікоубера, і хоч я, може, й помиляюсь у своєму розумінні цього обряду, але містера Мікоубера я ніколи не покину.
– Люба моя, – трохи нетерпляче сказав містер Мікоубер, – я й гадки не маю, щоб ти могла зробити щось подібне.
– Я добре знаю, мій любий містере Копперфілд, – вела далі місіс Мікоубер, – що доля тепер кидає мене в середовище чужих мені людей; я знаю також, що дехто з членів моєї сім'ї, до яких містер Мікоубер звертався письмово у виключно джентльменських висловах, повідомляючи їх про цей факт, не звернули й найменшої уваги на його повідомлення. Можете вважати, що це забобони, але мені здається, що містерові Мікоуберу вже сама доля судила не діставати відповіді на переважну більшість своїх листів. Мовчання моїх родичів дає мені підстави вважати, що вони проти мого рішення. Але я не дозволила б збочити мене зі стежки священного обов'язку, містере Копперфілд, я не дозволила б цього нікому – навіть моїм таткові і мамі, якби вони ще жили.
Я висловив свою думку, що це цілком правильний напрямок.
– Може, це й самопожертва, – казала місіс Мікоубер, – замуруватись у місті, населеному самими священиками, але запевняю вас, містере Копперфілд, що коли це самопожертва з мого боку, то ще більша жертва з боку людини з талантами містера Мікоубера.
– Куди ж ви переїжджаєте? – запитав я.
Містер Мікоубер, розливаючи нам пунш з умивального глечика, відповів:
– До Кентербері. Річ у тому, мій любий Копперфілде, що я влаштувався за допомогою нашого друга Гіпа; я допомагатиму йому, і буду... буду його особистим секретарем.
Я глянув на містера Мікоубера, який дуже зрадів, що це мене так дивує.
– Я повинен заявити вам, – сказав він офіційним тоном, – що ділові навички й гострий розум місіс Мікоубер великою мірою спричинились до цього наслідку. Рукавичка, про яку місіс Мікоубер говорила під час нашої минулої зустрічі, справді була у формі оголошення кинута світові; цю рукавичку підняв мій друг Гіп, і ми дійшли обопільної згоди. Про мого друга Гіпа – людину видатних якостей – я хотів би говорити з усією можливою пошаною. Мій друг Гіп не призначав мені занадто високої винагороди, але він багато в чому допоміг мені, знявши з мене тягар певних труднощів за рахунок моїх майбутніх послуг; а я вірю в ціну цих послуг. Здібності й знання, які я маю, – сказав містер Мікоубер тоном скромної гордості і з величністю, – будуть присвячені службі у мого друга Гіпа. Я вже маю певне знайомство з законами, бо мені вже доводилося виступати відповідачем у багатьох цивільних процесах, а тепер я негайно почну вивчати коментарі одного з найславетніших і найвидатніших наших англійських юристів. Я вважаю недоцільним додавати, що я натякаю на його милість суддю Блекстона.