– Ви поставили дуже доречне запитання, люба моя, – сказала бабуся. – Цієї квартири не можна позбутися ще принаймні шість місяців, якщо тільки не пощастить передати її комусь, а це малоймовірно. Останній пожилець тут помер. П'ятеро людей з кожних шести, безперечно, померли б від цієї жінки в нанковій блузі і фланелевій спідниці. У мене є трохи готівки, і я згодна з вами: найкраще, що ми можемо зробити, це жити тут до кінця строку і влаштувати Дікові спальню поблизу.
Я визнав своїм обов'язком натякнути на незручність, якої зазнаватиме моя бабуся, живучи в стані невпинної партизанської війни з місіс Креп; але вона це питання розв'язала, заявивши, що при першій демонстрації ворожих дій вона збирається нагнати на місіс Креп страху на всю решту її земного життя.
– Я думала, Тротвуде, – розважливо сказала Агнес, – що коли б ви мали час...
– Я маю безліч часу, Агнес. Я завжди звільняюсь о четвертій чи о п'ятій годині. Я вільний і вранці. Так чи так, – тут я почервонів, згадавши безліч годин, які я присвятив блуканню містом та норвудським шляхом, – у мене великий надлишок часу.
– Я певна, що ви погодилися б виконувати обов'язки секретаря, – сказала Агнес, підходячи до мене ближче і розмовляючи тихим голосом, сповненим такого глибокого співчуття, що я й досі його чую.
– Погодився, моя люба Агнес?
– Справа ось у чому, – вела далі Агнес. – Доктор Стронг таки здійснив свій план: подав у відставку і переїхав жити до Лондона; він запитував батька, чи не може той рекомендувати йому секретаря. Чи не здається вам, що він волітиме краще мати на цьому місці свого улюбленого учня, ніж будь-кого іншого?
– Люба Агнес! – вигукнув я. – Що робив би я без вас? Ви завжди – мій янгол-охоронець. Я вам це вже казав, і знову переконуюсь у цьому.
Агнес, мило сміючись, відповіла, що й одного доброго янгола (вона натякала на Дору) досить. Далі вона нагадала мені, що доктор звик працювати в своєму кабінеті вранці і ввечері – а це саме той час, коли я буваю вільний. Не знаю, чому я радів більше – перспективі заробляти свій хліб чи надії заробляти його під керівництвом свого старого вчителя. Тому я, за порадою Агнес, негайно сів писати докторові листа, в якому виклав йому суть справи і повідомляв, що я завітаю до нього завтра о десятій годині ранку. Листа я адресував до Гайгета – бо в цьому місці, такому пам'ятному мені, він жив – і відправив сам, не гаючи ні хвилини.
Де б не з'явилася Агнес, вона скрізь залишала приємний спогад про своє перебування. Повернувшись з пошти, я побачив, що клітки з пташками моєї бабусі висять саме так, як висіли вони колись на вікні вітальні в котеджі; моє м'яке крісло, замість значно м'якішого крісла бабусі, поставлене біля розчиненого вікна; і навіть кругле зелене віяло, яке бабуся привезла з собою, прикріплене до вікна. Здавалося, що все це зробилося саме собою, і з цього зрозумів я, хто це зробив. І миттю впізнав би я, хто поклав у старому порядку мої книжки, навіть коли б я знав, що Агнес перебуває за багато миль звідси, а не клопочеться коло нас, посміхаючись над безладом.
Моя бабуся досить прихильно поставилася до Темзи (річка справді дуже гарно виблискувала під сонцем, хоч і не так гарно, як море перед котеджем), але вона не могла примиритися з кіптявою, що, як вона казала, "наче перцем посипала все". У кожному кутку моїх кімнат відбулася справжня революція, у якій Пеготті відігравала видатну роль: ішла запекла боротьба проти цього перцю. Я був тільки мовчазним глядачем і думав лише, як мало, хоч і з великим гонором, робить навіть Пеготті, і як багато, хоч і безшумно, робить Агнес. Раптом хтось постукав у двері.
– Здається, – сказала Агнес, зблідши, – це тато. Він обіцяв мені прийти сюди.
Я відчинив двері і впустив не лише містера Вікфілда, а й Урію Гіпа. Я довго не бачив містера Вікфілда. Я був готовий до великих змін в ньому, бо Агнес мені дещо розповіла, але його вигляд просто вразив мене.
Річ не в тім, що він дуже постарів, хоч усе ще був вбраний з давньою охайністю. Не в тім, що нездоровий рум'янець вигравав на його щоках. Не в тім, що його очі налилися кров'ю, а руки нервово тремтіли – я знав, з якої причини, і спостерігав його дію на нього впродовж років. Не в тому, що він втратив свій привітний погляд і джентльменську поведінку, бо їх він не втратив. Найбільше вразило мене те, що він, джентльмен, який мав очевидну перевагу, мусив коритися цьому втіленню підлості – Урії Гіпу. Повна зміна позицій у відносинах цих двох людей – зміна, внаслідок якої Урії тепер належала влада, а містер Вікфілд був у залежності від нього – була для мене таким болючим видовищем, що я і висловити цього не можу. Коли б я бачив, як мавпа командує людиною, то й таке видовище здалося б мені менш принизливим.
Містер Вікфілд, здавалося, сам це добре розумів. Увійшовши, він ані слова не сказав і схилив голову, ніби від сорому. Та це тривало лише секунду, бо Агнес м'яко звернулася до нього:
– Тату! Ось міс Тротвуд... і Тротвуд, якого ви не бачили довгенько.
Тоді він вийшов уперед, збентежено подав руку моїй бабці і щиро потиснув руку мені. Але в ту секунду, коли він вагався, я побачив, що на обличчі Урії з'явилася злостива посмішка. Агнес, мабуть, це теж помітила, бо здригнулася.
Помітила чи не помітила цього моя бабуся – жоден фізіономіст не міг би дізнатись, якби вона сама йому не розповіла. Здається мені, ніхто не зміг би зберігати такий непорушний зовнішній спокій, як вона це вміє. Обличчя її було тоді, наче глуха стіна, для будь-кого, хто хотів би проникнути в її думки. З властивою їй лаконічністю обірвала вона мовчання:
– Ну, Вікфілде! Я оце розповідала вашій доньці, як добре попорядкувала я своїми грішми на свій розсуд, не віривши вам, бо ви трохи таки заіржавіли у діловому відношенні. Ми порадились і знайшли непоганий вихід. На мою думку, Агнес варта цілої вашої фірми.
– Якщо дозволено мені буде зробити зауваження, – сказав Урія Гіп, вигинаючись, – то цілком згоджуюся з міс Бетсі Тротвуд, і був би дуже щасливий, якби міс Агнес стала нашим компаньйоном.
– Ви вже самі компаньйон, – відказала моя бабуся, – і цього вам, гадаю, вистачить. Як ваше дорогоцінне здоров'ячко, сер?