По цій мові ми пішли геть; мати Стірфорса лишилася стояти біля крісла – зразок аристократичного самовладання і величі.
Нам довелося проходити через оповиту виноградними лозами галерею зі скляними стінами і такою ж покрівлею. Яскраве сонячне проміння виблискувало на зеленому листі, скляні двері до саду були розчинені. Безшумно увійшла туди Роза Дартль і звернулася до мене:
– Нічого сказати, добре ви вчинили, привівши сюди цього мужика!
Мені здавалося неможливим, що навіть на такому обличчі може вміститися стільки люті та гніву, що так несамовито виблискувати можуть її чорні очі. Як і завжди, коли вона хвилювалася, різко позначився шрам від молотка. Вона рвучко прикрила рукою цей тремтячий палаючий знак.
– Захищати цього мужика та привести сюди? Ви справді вірний друг!
– Міс Дартль, – відказав я, – я певен, що ви не осудите мене.
– Для чого вносите ви незгоду між цими двома божевільними? – гнівно спитала вона. – Хіба ви не знаєте, що вони обоє збожеволіли від упертості й пихи?
– При чому ж тут я? – спитав я.
– Як це "при чому"? Навіщо ви привели цього чоловіка сюди?
– Він глибоко ображений чоловік, міс Дартль! – відповів я. – Може, ви не знаєте цього.
– Я знаю, що Джеймс Стірфорс, – сказала вона, притискаючи руки до грудей, немовби стримуючи бурю, що клекотіла там, – має брехливе бридке серце, що він зрадник. Але яке мені діло до цього мужика і до його жалюгідної племінниці?
– Міс Дартль, – відповів я, – ви поглиблюєте образу. А вона і без того досить глибока. Скажу тільки на прощання, що ви дуже несправедливі до цієї людини.
– Я цілком справедлива, – відказала вона, – всі вони – розпусна, нікчемна банда! Я наказала б висікти її різками!
Містер Пеготті мовчки пройшов повз нас і вийшов у двері.
– О, сором, міс Дартль, сором! – обурено сказав я. – Як ви можете топтати ногами його найніжніші почуття?
– Я б їх усіх розтоптала, – відповіла вона. – Я хотіла б зруйнувати його будинок. А цій дівчині я хотіла б обпалити обличчя, вбрати її в лахміття і вигнати подихати на вулиці. Коли б моя воля, я саме це наказала б зробити. Ні, я б сама це зробила! Я ненавиджу її. Коли б мені пощастило побачити її в найжалюгіднішому стані, то для цього я б поїхала хоч куди! Коли б я могла штовхнути її в могилу, то зробила б це! І коли б у годину смерті їй можна було б полегшити останні хвилини єдиним словом, і це знала б тільки я, то нізащо в світі не вимовила б його!
Я можу лише передати жорстокість її слів, але перо безсиле змалювати пристрасть, з якою вона їх вимовляла. Вся постать її вигиналася від несамовитої люті, і хоч говорила вона значно тихішим голосом, ніж завжди, вона була втіленням люті. Я бачив багато проявів пристрасті, але такого не бачив ніколи.
Я поспішив до містера Пеготті, який повільно і замислено спускався з пагорбка. Коли я підійшов до нього, він сказав мені, що в Лондоні йому нема чого робити і тому він збирається сьогодні ввечері почати йти. Я спитав його, куди він збирається йти. Він відповів лише:
– Я йду, сер, шукати свою племінницю.
Ми повернулися до нашого маленького помешкання над бакалійною крамницею, і там, скориставшись нагодою, я повторив Пеготті його слова. Вона розповіла, що він те саме говорив і їй сьогодні вранці. Вона знала не більше ніж я, куди він іде, але вважала, що він склав собі певний план.
За таких обставин мені не хотілось залишати його, і ми всі разом пообідали м'ясним пирогом – однією з тих страв, якими вславилася Пеготті. Нам дуже додавали апетиту перемішані запахи чаю, кави, масла, шинки, сиру, свіжого хліба, дров, свічок та горіхового кетчупу, що доносилися з крамниці. По обіді ми щось із годину посиділи біля вікна, небагато розмовляючи, потім містер Пеготті підвівся, приніс свою клейончасту торбинку, товсту палицю і поклав їх на стіл.
Під належні йому за заповітом гроші він прийняв у своєї сестри невеличку суму, якої б мало вистачити на скромне життя протягом місяця. Він обіцяв писати мені, коли щось трапиться, потім поклав торбину на спину, взяв у руки капелюх і палицю та попрощався з нами.
– Хай тобі завжди буде добре, старенька моя, – сказав він, обіймаючи Пеготті. – Бажаю того і вам, мастере Деві, – потиснув він мені руку. – Я йду шукати її, простую в далекі краї. Якщо вона прийде додому, коли я буду далеко, – ох, навряд чи це станеться! – або якщо я поверну її, то хочу, щоб ми з нею до кінця наших днів оселилися там, де ніхто не зможе дорікати їй. Коли загину в блуканнях, то пам'ятайте, що останніми моїми словами будуть: "Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її".
Він промовив це урочисто, з непокритою головою, а потім одягнув капелюха, вийшов на вулицю і пішов геть. Ми провели його до дверей. Стояв теплий вечір – саме в цю пору на великій головній вулиці, куди завертав наш провулок, тимчасово вщухав вуличний гамір і багряне сонце жевріло над містом. Освітлений сонячним промінням, покинув він нас і зник за рогом нашої вулички.
І часто після цього, ввечері чи прокидаючись уночі, чи дивлячись на місяць і зорі, чи споглядаючи струмені дощу, чи прислухаючись до подувів вітру, я згадував самотню постать бідного мандрівника, і знову звучало в моїй голові: "Я йду шукати її, простую в далекі краї. Коли загину в блуканнях, то пам'ятайте, що останніми моїми словами будуть: "Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її!"
XVI. Солодке запаморочення
Увесь цей час любов моя до Дори зростала дедалі більше. Думки про неї були моєю відрадою серед життєвих розчарувань і лих, і навіть утішали мене в утраті мого друга. Чим більше я жалів себе чи інших, тим більше шукав я втіхи в образі Дори. Чим більше збиралося брехні та турбот у цьому світі, тим яскравіше і ясніше сяяла зоря прекрасної Дори над світом. Не думаю, щоб я мав тоді конкретне уявлення про те, звідки з'явилася Дора і якою мірою належала вона до істот вищого порядку; але я цілком певний, що зневажливо і гнівно відкинув би думку, ніби вона, як усяка інша молода дівчина, є звичайною людською істотою.
Якщо можна вжити такого вислову, я захлинався Дорою. Не тільки по самі вуха закохався я в неї, але наскрізь був насичений нею. Я міг би, висловлюючись метафорично, потопити будь-кого в океані моєї любові, і все ж таки її лишалося б досить, щоб поглинути всю мою істоту.