Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Страница 152 из 290

Чарлз Диккенс

Літтімера не було. Двері відчинила нам та сама служниця, яку я з приємністю помітив під час останнього візиту. Місіс Стірфорс прийняла нас у вітальні. Коли ми увійшли, Роза Дартль виступила з іншого кутка кімнати і спинилася за кріслом господині.

Щойно глянувши на обличчя матері Стірфорса, я зрозумів, що вона довідалася про його вчинок від нього самого. Вона була бліда і хвилювалася більше, ніж це міг викликати мій лист, до якого вона мала б поставитися з властивою матерям підозрою. Вона здалася мені більше схожою на свого сина, ніж будь-коли раніше, і я відчув, що ця схожість не сховалася від очей мого супутника.

Вона прямо сиділа в кріслі, і здавалося, ніщо не може потривожити її кам'яного спокою. Дуже уважно глянула вона на містера Пеготті, і він відповів їй таким самим уважним поглядом. Роза Дартль свердлила нас усіх своїми гострими очима. Кілька секунд ніхто не мовив ні слова.

Вона знаком запросила містера Пеготті сісти. Він тихим голосом відповів:

– Мені не годиться сидіти в цьому домі. Краще я постою.

Знову запанувало мовчання, перерване місіс Стірфорс:

– Я знаю і дуже шкодую про те, що привело вас сюди. Чого ви хочете від мене? Про що ви збираєтеся просити мене?

Він поклав капелюха собі під пахву, витяг з-за обшлага куртки листа Ем'лі, розгорнув його і подав їй.

– Прошу вас прочитати це, мем. Це писала моя племінниця.

Вона з тим самим спокійним і непорушним виглядом прочитала листа – який ані трохи не розчулив її, як я побачив, – і повернула йому.

– "Якщо тільки не судилося мені повернутися знатною леді", – сказав містер Пеготті, вказуючи пальцем на це речення в листі. – Я прийшов довідатися, мем, чи дотримається він свого слова.

– Ні, – відповіла вона.

– Чому? – спитав містер Пеготтi.

– Це неможливо. Він принизив би себе. Ви не можете не знати, що її становище значно нижче за його.

– То підніміть її! – сказав містер Пеготті.

– Вона погано вихована і погано освічена.

– Може, це й так, а може, й ні, – відповів містер Пеготті. – Я принаймні так не думаю; але не мені судити про такі речі. То навчіть її краще.

– Якщо ви змушуєте мене говорити відвертіше, хоч мені це дуже не до вподоби, то скажу вам: її низькі родинні зв'язки самі роблять таку річ неможливою.

– Вислухайте мене, мем, – відповів він повільно й спокійно. – Ви знаєте, що значить любити свою дитину. Я теж це знаю. Навіть якби вона стократ була моєю дочкою, я не міг би любити її більше. Ви не знаєте, що означає втратити свою дитину. Я знаю. Коли б усі скарби світу належали мені, я віддав би їх, щоб повернути її. Але врятуйте її від ганьби, і ми ніколи не ображатимемо її своєю присутністю. Ніхто з тих, серед кого вона виросла, серед кого вона жила, хто все робив для неї, – ніхто з нас і не гляне більше на її гарне обличчя. Ми будемо задоволені, що вона живе спокійно; ми радо думатимемо про неї, мов вона живе під іншим сонцем і небом, ми довіримо її чоловікові і дітям, якщо вони в неї будуть, а самі чекатимемо того часу, коли ми всі будемо рівні.

Кострубате красномовство старого рибалки не могло не справити враження на знатну леді. Вона зберегла свої горді манери, але голос її трохи пом'якшав, коли вона відповіла.

– Я нікого не засуджую. Я не висуваю ніяких обвинувачень. Але, хоч мені й дуже шкода, повторюю, що це неможливо. Такий шлюб неодмінно зіпсував би кар'єру і зруйнував майбутнє мого сина. Нема в світі нічого більш певного за те, що це ніколи не може статися, що це неможливо. Якщо можливе відшкодування...

– Я дивлюся на це обличчя, – суворо перепинив її містер Пеготті, – яке нагадує мені інше обличчя, що приязно та з усмішкою дивилося на мене біля мого каміна, у моєму човні. Я божеволію, пригадуючи, яку зраду тоді мав він на думці. Якщо подоба того обличчя не червоніє від сорому, що змогла запропонувати мені гроші за ганьбу моєї дитини, то це обличчя не краще. А може, воно й гірше, бо належить дамі.

Вона вмить змінилася. Червінь гніву залив усе її обличчя; міцно стиснувши ручки крісла, вона нервово вимовила:

– А яке відшкодування можете ви запропонувати мені за те, що прірва розкрилася між мною і моїм сином? Що значить ваша любов проти моєї? Що значить ваша розлука проти нашої?

Міс Дартль м'яко торкнулась її та схилилася над нею, щоб щось прошепотіти, але вона нічого не хотіла слухати.

– Ні, Розо! Не кажіть ні слова! Хай цей чоловік вислухає все. Мій син, який був метою мого життя, якому присвячувала я всі свої думки, всі бажання якого виконувала змалку, без якого не уявляла собі існування – мій син раптом утік з жалюгідним дівчам і уникає побачення зі мною! Заради неї відповідати обманом на мою довіру і покинути мене заради неї! Поставити цю жалюгідну примху вище прав його матері на любов, повагу, вдячність – прав, що їх кожен день і година його життя мали б робити дедалі міцнішими! Хіба це не образа?

Знову Роза Дартль спробувала заспокоїти її та знову ці спроби були марними.

– Кажу вам, Розо, ні слова! Коли він може всім пожертвувати для пустої примхи, то я можу зробити те саме для вищої мети. Хай їде куди хоче! Моя любов забезпечила його коштами. Чи сподівається він пом'якшити мене довгою відсутністю? Занадто мало знає він свою матір, якщо сподівається на це. Коли він зараз же відмовиться від своєї примхи, то буде тут бажаним гостем. А коли не відмовиться від неї зараз-таки, то хай вже ніколи не насмілюється він наблизитися до мене, хоч би я вмирала, якщо тільки не покине цієї дівчини назавжди і не прийде до мене просити пробачення. Таке моє право! А доти ми будемо назавжди розлучені! I хіба це, – додала вона, згорда поглядаючи на відвідувача, – хіба це не образа?

Поки я дивився і слухав матір, мені здавалося, що я бачу та чую сина. Все, що я бачив у ньому, тепер я бачив у ній – непохитний свавільний дух і силу, що спрямована не в той бік.

Потім вона вголос заявила мені, що немає сенсу говорити далі, що вона просить мене покласти край цій розмові. Гордо підвелася вона, збираючись залишити кімнату, але містер Пеготті випередив її.

– Не бійтеся, що я докучатиму вам, мені більше нема чого сказати, мем, – зазначив він, коли рушив до дверей. – Я прийшов сюди без будь-якої надії і без надії йду звідси. Я зробив те, що мені здавалося необхідним, але ніколи не думав я, щоб з мого перебування тут вийшло щось добре. Цей дім забагато зла вчинив мені і моїм родичам, і божевільним був би я, коли б на щось сподівався.