– Ні?
– Звичайно, міс Дартль, ні!
Вона глянула мені просто в очі, і я побачив, як обличчя її загострилось і зблідло, а сліди давньої рани раптом подовжилися, перетяли обидві губи і протяглися на підборіддя. Моторошно стало мені, коли запалав її шрам, заблищали очі, і вона промовила, не відриваючи очей від мене:
– Що він робить?
Я був до такої міри приголомшений, що повторив ці слова замість відповіді.
– Що він робить? – перепитала вона з пристрастю, яка начебто вогнем пекла її. – У чому допомагає йому той чоловік, в очах якого я завжди читаю безсоромну фальш? Ви – чесна людина і вірний друг, і я не прошу вас зраджувати його. Я прошу тільки сказати мені, чи це гнів, чи ненависть, чи гордість, чи неспокій, чи якась дика фантазія, чи то любов – що це таке, що керує ним?
– Міс Дартль, – відказав я, – як мені переконати вас, що я не помітив жодних змін у Стірфорсові. Я нічого не можу пригадати. Я певний, що ніяких змін і не сталось. Я навіть не розумію, про що ви таке говорите.
Вона все ще пильно дивилася на мене, і шрам її почав тремтіти, наче від болю; куточок уст скривився, немов від гніву чи від зневажливого жалю. Вона поспішно закрила губи рукою – такою тонкою і ніжною, що коли вона здіймала її проти вогню, я часто порівнював цю руку з фарфором. Швидко і схвильовано вона прошепотіла:
– Заклинаю вас нікому не казати про це!
І ні слова більше.
Місіс Стірфорс якось особливо раділа присутності свого сина, а Стірфорс цього разу ставився до неї особливо уважно і шанобливо. Дуже цікаво було бачити їх разом – не тільки через їхню взаємну любов, а більше через їхню разючу схожість. Його запальність і гордість пом'якшувались у ній віком і статтю і перетворювались на величну гідність. Не раз спадало мені на думку: як добре, що досі не виникло між ними ніякої серйозної суперечки; бо інакше дві такі натури – чи краще було б сказати, такі два відтінки однієї і тієї ж натури – примирити було б важче, ніж найбільші протилежності. Думка ця, визнаю, виникла в мене не самостійно, а під впливом слів Рози Дартль.
За обідом вона сказала:
– О, скажіть же мені нарешті хтось, бо я думала про це увесь день і хочу знати!
– Що саме ви хочете знати, Розо? – відгукнулася місіс Стірфорс. – Дуже прошу вас, Розо, не будьте таємничою.
– Таємничою? – вигукнула вона. – О, справді? Ви вважаєте, що я таємнича?
– Я безнастанно благаю вас, – сказала місіс Стірфорс, – розмовляти просто, як вам природа підказує.
– О! Значить природа мені цього не підказує? – відповіла та. – Справді, вам доведеться терпіти мої запитання, бо я запитую з цікавості. Ми ніколи не знаємо самі себе!
– Це вже теж стало для вас природним, – спокійно сказала місіс Стірфорс. – Але я пригадую – і ви, мабуть, теж – часи, коли у вас був інший характер, Розо, менш насторожений і більш довірливий.
– О, безперечно, ви маєте рацію! – відповіла вона. – А одна погана звичка тягне за собою й іншу. Справді! Значить, я була менш насторожена і більш довірлива? І як це я могла так непомітно змінитись? Ах, дуже шкода! Що ж, треба намагатися стати такою, як раніше.
– Дуже на це сподіваюся, – з усмішкою сказала місіс Стірфорс.
– О! Я, знаєте, дійсно спробую це зробити, – відказала Роза. – Я буду вчитися відвертості... від кого б це, наприклад... скажімо... від Джеймса.
– Ви не могли б знайти кращої школи відвертості, Розо, – швидко відгукнулася місіс Стірфорс, бо мова Рози Дартль завжди була забарвлена певним сарказмом, хоч цього разу Роза висловлювалася з найневиннішим виглядом.
– У цьому я цілком певна, – з несподіваною палкістю відповіла вона. – Якщо я певна в чомусь – справді, знаєте – то я певна саме в цьому!
Місіс Стірфорс, здається, трохи пошкодувала, що висловилася так гостро, і сказала трохи м'якше:
– Гаразд, люба моя Розо, але ж ми ще не почули, що так цікавить вас.
– Що мене цікавить? – навмисно холодно відповіла вона. – О! Я тільки хотіла знати: якщо люди, так схожі між собою своєю моральною конституцією... це правильний вислів?
– Це вислів не гірший за інші, – зазначив Стірфорс.
– Дякую... якщо люди, дуже схожі між собою своєю моральною конституцією, посваряться з якогось серйозного приводу, то чи буде між ними ворожнеча сильніша і триваліша, ніж в інших людей?
– Мабуть, що так, – відповів Стірфорс.
– Ви так думаєте? – відказала вона. – Боже мій. Припустімо, наприклад, – всяка неймовірна річ годиться для прикладу – що між вами й вашою матір'ю виникли б серйозні незгоди.
– Моя люба Розо, – перепинила місіс Стірфорс, добродушно сміючись. – Знайдіть якийсь інший приклад. Ми з Джеймсом, слава богу, дуже добре знаємо свої взаємні обов'язки!
– О! – сказала міс Дартль, задумливо похитуючи головою. – Напевно! Отже, це попередить незгоди? Авжеж, звичайно! Я дуже рада, що поставила таке безрозсудне запитання. Принаймні я тепер знаю, що ваші взаємні обов'язки запобігають незгодам. Дуже вам вдячна.
Не можу опустити ще одну невеличку обставину щодо міс Дартль, бо я мав підстави згадати про це згодом, коли все невиправне минуле стало мені відоме. Увесь цей день, а особливо після останньої розмови, Стірфорс докладав усіх зусиль, щоб причарувати і вмилостивити Розу Дартль. Мене не здивувало, що він досягнув своєї мети. Не дивувало мене й те, що вона спочатку боролася проти його чудового вміння, яке тоді здавалось мені чудовою природою; адже ж я знав, що вона примхлива й уперта. Я бачив, як помалу пом'якшуються риси її обличчя та рухи; я бачив, як дедалі ніжнішає її погляд на нього; я бачив, як вона дедалі слабше, але завжди гнівно, немовби проклинаючи свою слабкість, намагається чинити опір його непереможним чарам. І, нарешті, я бачив, як пом'якшується її суворий вираз, посмішка стає милою, і перестав боятись її, і всі ми сіли перед каміном, жваво розмовляючи і сміючись, немов малі діти.
Чи тому, що було вже пізно, чи Стірфорс не хотів втратити завойованого ґрунту, не знаю, але ми з ним не лишались у їдальні і п'яти хвилин після того, як пішла Роза.
– Вона грає на арфі, – тихо сказав Стірфорс перед дверима вітальні, – а здається мені, що ніхто, крім моєї матері, протягом останніх трьох років не чув її гри.