Це послання складається в особистій присутності (я не можу сказати: в товаристві) певного індивідуума, який перебуває в стані, близькому до сп'яніння. Індивідуум цей, помічник маклера за фахом, вступає в юридичне володіння моїм конфіскованим майном у зв'язку з несплатою квартирної ренти. Його інвентарний список включає не тільки пожитки, що належать нижчепідписаному, недавньому наймачеві цієї оселі, але також майно містера Томаса Тредльса, співмешканця, члена юридичної корпорації Темпла[23].
Якщо треба додати ще краплю туги до переповненого келеха, що тепер його підносить доля (кажучи словами безсмертного поета) до вуст нижчепідписаного, то крапля ця з'являється у вигляді того сумного факту, що дружня згода, подарована нижчепідписаному вищезазначеним містером Томасом Тредльсом на суму двадцять три фунти стерлінгів, чотири шилінги, дев'ять з половиною пенсів вичерпала свій строк і не була сплачена. А також у тому сумному факті, що число живих істот, за яких відповідає нижчепідписаний, має за законами природи збільшитися на суму ще однієї безпорадної жертви, нещасну появу якої на світ можна передбачити у круглих цифрах – після закінчення періоду шести місяців від теперішньої дати. Після вищезазначеного зайвим буде додавати, що віднині й назавжди прахом і попелом
Вкрита буде
Голова
Нещасного
Вілкінса Мікоубера".
Бідолашний Тредльс. Я вже достатньо знав містера Мікоубера, щоб передбачити, що він ще зможе одужати після цього удару; але цілу ніч не міг я спати, міркуючи про долю Тредльса і про одну з десяти дочок девонширського пастора, яка була наймилішою в світі дівчиною і могла (зловісна похвала!) чекати на нього, скільки треба буде, хоч до шістдесяти років.
XIІ. Знов у Стірфорса вдома
Вранці я сказав містерові Спенлоу, що мені на короткий час потрібна відпустка; дістати її було неважко, бо я не одержував платні і, значить, не залежав від невблаганного Джоркінса. Я скористався з нагоди висловити надію, що здоров'я міс Спенлоу цілком добре. Голос у мене тремтів, і все пливло перед моїми очима. Але містер Спенлоу відповів спокійно, ніби говорячи про звичайну смертну істоту:
– Дякую, вона цілком здорова.
Ми, штатні клерки, як паростки благородних прокторів, мали такі привілеї, що майже весь час були самі собі хазяями. Але я не хотів вирушати до Гайгета раніше першої чи другої години вдень, а до того ж ми мали вранці розглянути в суді невеличку справу про відлучення від церкви під назвою "Суддівський обов'язок", яку ініціював Містер Тіпкінс проти Баллока заради спасіння його душі. Отже, годинку-другу я приємно провів час з містером Спенлоу, слухаючи цю справу. Виникла вона внаслідок бійки між двома церковними старостами, один з яких, за обвинувачувальним актом, притиснув іншого до насоса, ручка якого простяглася до шкільного будинку, а будинок знаходився під шпилем церковного даху; отже, ця бійка переросла в образу релігії, звідси й підсудність церковному судові. Я дуже розважався, слухаючи цю справу, і коли вже сидів на імперіалі диліжанса, їдучи до Гайгета, все ще міркував про Докторську палату і про слова містера Спенлоу: "Торкніться палати, і країна загине".
Місіс Стірфорс і Роза Дартль прийняли мене дуже привітно. На моє приємне здивування, Літтімера там не було, і прислуговувала нам скромна маленька покоївка в чепчику з блакитними стрічками; мені приємніше було дивитися в її очі, ніж зустрічати погляд того респектабельного слуги. Але й півгодини не побув я в будинку, як звернув увагу, що міс Дартль неухильно пильнує за мною. Здавалося, вона весь час порівнює моє обличчя з обличчям Стірфорса і чекає, коли вже між нами щось станеться. Коли б я не глянув на неї, завжди її палаючі очі або проникливо дивилися на мене, або раптом зупинялися на Стірфорсові, або позирали на нас обох. Наче рись, пронизувала вона мене своїм гострим поглядом і навіть не намагалася приховати це. Хоч і не відчував я за собою жодної провини, але тремтів перед цим дивним поглядом і ніяк не міг розгадати, чого їй треба.
Цілий день вона траплялася нам на дорозі, наче повсюдний дух. Коли я розмовляв із Стірфорсом в його кімнаті, то чув шелест плаття міс Дартль на сусідньому балконі. Коли ми з ним тренувалися на моріжку перед будинком, я бачив її бліде обличчя та пильні очі, що проходили від вікна до вікна, доки не зупинялися в одному, вп'явшись у нас. Коли ми всі вчотирьох пішли на вечірню прогулянку, вона вчепилася своєю тонкою рукою в мій лікоть і, наче пружина, смикала мене назад, поки Стірфорс зі своєю матір'ю не відійшли досить далеко. Тоді вона звернулася до мене:
– Давно вже ви не були в нас, – сказала вона. – Хіба ваша професія справді така цікава, що забирає всю вашу увагу? Я запитую, бо я ж нічого не знаю. Скажіть, чи воно й справді так?
Я відповів, що професія моя мені подобається, але не так уже багато забирає часу.
– О! Яка я рада довідатися про це. Мені завжди подобається, коли виправляють мої помилки, – сказала Роза Дартль. – Тобто ваша професія здається вам трохи сухуватою?
– Мабуть, так, – відповів я, – здається, вона справді трохи сухувата.
– О! Саме через це ви прагнете відпочинку і змін – розваг і всього такого! – вела вона далі. – Ах, як це правильно! Але чи це не занадто... га?.. для нього, я не вас маю на увазі.
Швидкий погляд її в той бік, де Стірфорс ішов під руку зі своєю матір'ю, показав мені, кого вона мала на увазі; але, крім цього, я нічого не міг зрозуміти. І, безсумнівно, це написано було на моєму обличчі.
– Чи це... я нічого не кажу напевно, я тільки хочу знати... чи це не занадто захоплює його? Чи це не відвертає його від одвідувань цієї сліпо люблячої... га?
Вона знову швидко глянула на них і потім на мене, ніби поринаючи поглядом в самі глибини моїх думок.
– Міс Дартль, – відповів я, – прошу вас, не думайте...
– Я й не думаю, – сказала вона. – Заради бога, не припускайте, ніби я щось думаю! Я нічого не підозрюю, я тільки запитую. Я не висловлюю жодної думки, я тільки хочу знати вашу. Отже, це не так? То й добре! Я дуже рада довідатися про це!
– Справді, – сказав я, зовсім розгубившись, – я не відповідаю за те, що Стірфорс не був дома довше, ніж зазвичай, якщо це так було; але я цього не знав і досі, поки не зрозумів це з ваших слів. Я його не бачив весь цей час, аж до вчорашнього вечора.