– Ви прехороший хлопець! – заявила міс Маучер після короткого дослідження. – Але не мине й року, як ваша маківка буде лиса, мов у монаха, якщо я вам не допоможу. Тільки півхвилинки, мій юний друже, і ми збережемо вам кучері на найближчі десять років!
З цими словами вона вилила трохи рідини з пляшечки на клаптик фланелі, накапала трохи цього коштовного розчину на одну з щіточок, і заходилася скубти та терти голову Стірфорса і фланелькою, і щіточкою; робила вона це дуже діловито, невгамовно базікаючи при цьому.
– Є такий Чарлі Пайгрев, син герцога, – торохтіла вона, – ви знаєте Чарлі? – зазирнула вона Стірфорсові в обличчя.
– Трохи, – відповів він.
– Ото чоловік! Ото бакенбарди! А щодо ніг Чарлі, то якби тільки вони були в нього до пари (на жаль, це не так), то могли б узяти приз. Чи повірите ви, що він спробував обійтись без мене... та ще й де – в лейб-гвардії!
– Божевільний! – сказав Стірфорс.
– Схоже на те. А втім, божевільний чи здоровий, він спробував таки, – відказала міс Маучер. – І що ж він робить? Уявіть собі, іде до парфумерної крамниці і питає там собі пляшку "мадагаскарської рідини"!
– Чарлі? – перепитав Стірфорс.
– Чарлі. Але виявляється, що в них нема ніякої "мадагаскарської рідини".
– А що це таке? Якийсь напій? – поцікавився Стірфорс.
– Напій?! – перепитала міс Маучер, припинивши свою роботу і поплескавши його по щоці. – Ліки для його вусів, щоб ви знали! А там за прилавком стоїть одна жінка... літня добродійка... справжній грифон… ніколи навіть не чула такої назви. "Пробачте, сер, – звернулася вона до Чарлі, – може вам треба... треба рум'ян?" "Рум'ян? – відказав Чарлі жінці. – А на чорта мені, вибачайте на слові, оті ваші рум'яна?" "Не ображайтеся, сер, – сказала вона, – у нас їх запитують під стількома назвами, що я подумала, чи не на них ви натякаєте". Оце, дитя моє, – вела далі міс Маучер, увесь час діловито розтираючи Стірфорсові голову, – ще один зразок цікавого шахрайства, про яке я казала. Я теж трохи причетна до таких справ... може, навіть дуже причетна, а може, тільки трохи... слово не дуже приємне, мій любий хлопчику... але хай буде так.
– Про які це справи ви говорите? Про справи з рум'янами? – спитав Стірфорс.
– Мотай собі на вуса, мій ніжний учню, – відказала войовнича Маучер, доторкаючись до свого носа, – дотримуй таємниць у всіх ремеслах, і тоді матимеш бажаний результат. Кажу я, що теж трохи причетна до цих справ. Одна вдовиця називає їх губною помадою, друга називає їх рукавичками, третя – комірцями, четверта – віялом. А я називаю це так, як їм подобається. Постачаю їм рум'яна, але ми це тримаємо в секреті одна від одної, і, мабуть, вони скоріше згодилися б викласти цю таємницю перед цілою вітальнею, ніж переді мною. А коли я буваю в них, то вони питають – а це мастило товстим шаром лежить на їхніх щоках, що не можна помилитися – "яке у мене обличчя, Маучер? Чи я не бліда?" Ха! Ха! Ха! Ха! Хіба це не кумедно, мій юний друже?
За все життя своє не бачив я нічого подібного до міс Маучер – вона стояла на обідньому столі, безнастанно базікала, діловито розтирала Стірфорсові голову та підморгувала мені.
– Ах! – казала вона. – На такі речі тут невеликий попит. Мушу знову мандрувати. Відколи я тут, я не зустріла жодної гарненької жінки, Джеммі.
– Ні? – спитав Стірфорс.
– Ані тіні гарненької жінки, – відповіла міс Маучер.
– Ми б, мабуть, могли показати їй не тільки тінь, Деві, – сказав Стірфорс, поглядаючи на мене. – Що скажеш, Маргаритко?
– Так, звичайно! – підтримав я.
– Ага? – скрикнула куца істота, гостро зиркнувши на мене, а потім обернувшись до Стірфорса. – Гм?
Перший вигук звучав як запитання до нас обох, а другий – як запитання до Стірфорса особисто. Вона не дістала відповіді на жодне з цих запитань і заходилася далі терти, схиливши голову набік і закотивши око під лоба, ніби шукала відповіді в повітрі і була певна, що вони ось-ось з'являться.
– Вашу сестру, містере Копперфілд? – скрикнула вона після паузи, все ще в тій самій позі. – Так, так?
– Та ні, – сказав Стірфорс, перш ніж я встиг відповісти, – нічого подібного. Навпаки, містер Копперфілд був колись, якщо я не помиляюся, палко закоханий в неї.
– А тепер уже ні? – спитала міс Маучер. – Хіба він вітрогон? Ох, сором! Хіба він збирає мед з кожної квітки та щогодини змінює свої симпатії, аж доки Поллі не вгамує його жагу?.. Її звуть Поллі?
На якусь хвилину я зовсім розгубився від швидкості цього запитання та її допитливого погляду.
– Ні, міс Маучер, – відповів я, – її звуть Ем'лі.
– Ага? – скрикнула вона так само, як і вперше. – Гм? Яка ж я торохтійка! Правда ж, містере Копперфілд, я дуже легковажна?
Її тон і вигляд були мені неприємні, коли говорилося про такі речі. Тому я похмуро сказав:
– Вона така ж доброчесна, як і гарна. Вона заручилася з найчеснішим і найвірнішим чоловіком серед людей її стану. Я поважаю її за розсудливість так само, як захоплююсь її красою.
– Добре сказано! – скрикнув Стірфорс. – Слухайте, слухайте, слухайте! А тепер я задовольню цікавість цієї маленької Фатіми, моя люба Маргаритко, щоб вона більше не мучилася здогадками. Міс Маучер, Ем'лі служить тепер ученицею в Омера і Джорема – галантерейників і тутешніх багатіїв. Пам'ятаєте? "Омер і Джорем". Заручилася вона зі своїм кузеном; ім'я – Гем; прізвище – Пеготті; професія – корабельний майстер; мешкає також у цьому місті. Живе вона у родича; ім'я – невідоме; прізвище – Пеготті; професія – моряк; мешкає також у цьому місті. Вона – найкраща і наймиліша чарівниця в світі. Я захоплююсь нею, як і мій друг, надзвичайно. Якби я тільки не хотів образити її нареченого, а це не сподобалося б моєму другові, то додав би, що, на мою думку, він їй не пара; я певний, що вона могла б улаштуватися краще; присягаюся, вона народилася, щоб бути леді.
Міс Маучер пильно прислухалася до цих дуже повільно й виразно сказаних слів; карлиця схилила голову набік, звела око вгору, ніби все ще шукаючи відповіді на стелі. Коли він закінчив, вона знову миттю заторохтіла:
– О! I це все правда? – вигукнула вона, підстригаючи йому бакенбарди маленькими ножицями, виблискуючи ними навколо його голови. – Дуже добре, дуже добре! Довгеньке оповідання. Слід було б йому закінчитися так: "І жили вони щасливо до кінця своїх днів"; а що, неправда? Ах! Як це грають у відповіді на виліт? "Я люблю мою милу на Е, бо вона приваблива; я ненавиджу її, бо вона заручена. Я показав їй коштовні речі і запропонував їй втечу; звуть її Ем'лі, живе вона на заході". Ха! Ха! Ха! Містере Копперфілд, ну скажіть, чи я не легковажна?