— Слухай, ти не будеш сміятися? — запитав я Дженні. Вона саме нарізала помідори на кухні (витриманій у приємних жовтих тонах і з агрегатом для миття посуду).
— Чого? — запитала вона, нарізаючи помідори.
— Мені дуже сподобалося ім'я Бозо.
— Ти не жартуєш?
— Ні. Кажу чесно.
— І ти назвав би нашого сина Бозо?
— Авжеж. Чесно кажу тобі, Джен, це найкраще ім'я для супер-спортсмена.
— Бозо Берретт,— вимовила вона, дослухаючись, як воно звучить.
— Він буде неперевершеним хокеїстом,— провадив я дедалі переконливіше.— Бозо Берретт, гравець-велетень першої збірної Гарвардського університету.
— Слухай-но, Олівере. А що коли... Що коли у хлопця не буде координації рухів?
— Це неможливо, Джен. Він успадкує такі гени, що це просто неможливо.
Я говорив це цілком щиро. Віднині, прямуючи на роботу, я часто обмірковував плани майбутньої кар'єри Бозо.
За обідом я знову завів ту саму розмову. Ми щойно купили чудовий сервіз із датської порцеляни.
— Бозо буде хокеїст з чудовою координацією рухів,— сказав я Дженні.— Якщо він успадкує ще й твої руки, ми зможемо поставити його у захист.
Вона іронічно посміхнулась, очевидно, підшукуючи якесь ущипливе зауваження, щоб затьмарити мою світлу мрію. Проте нічого не придумала і натомість, розрізавши пиріг, дала мені скибку.
— Ти тільки подумай, Дженні,— говорив я, відкусивши чималий шмат,— двісті сорок фунтів ваги: це ж буде диво-хокеїст.
— Двісті сорок фунтів? — перепитала вона.— Наші з тобою гени, Олівере, навряд чи забезпечать йому двісті сорок фунтів.
— Ми його підгодуємо, Джен. Дамо побільше білка, поживних сумішей, створимо спеціальний харчовий режим.
— А що коли він не схоче їсти?
— Схоче. Ще й як схоче,— сказав я, починаючи сердитись на хлопця, який скоро сидітиме за цим столом і опиратиметься моїм спробам зробити з нього спортсмена високого класу.— А не схоче, то я розтовчу йому пику.
Дженні поглянула мені в очі й осміхнулась:
— Не розтовчеш, якщо він важитиме двісті сорок фунтів.
Я збентежився на хвилину, але потім зміркував:
— Змалечку він не буде стільки важити.
— Що правда, то правда,— сказала Дженні, застережливо помахуючи ложкою.— Але коли набере двісті сорок фунтів, тоді бережися його, Шпаргалето! — І вона зареготала.
Жарт був дотепний, і, поки вона сміялася, у мене в уяві постала картина: загорнений у пелюшку хлопчисько, вагою в двісті сорок фунтів, женеться за мною по Сентрал-парку і кричить: "Я тобі покажу, як кривдити мою маму, Шпаргалето!" Тепер єдина надія на Дженні; сподіваюся, вона оборонить мене від лютого Бозо.
17
Зачати дитину не так легко, як це, може, здається.
Іронія долі: молодята, які перші роки подружнього життя докладають усіх зусиль, щоб запобігти вагітності, згодом міняють курс на сто вісімдесят градусів і стають одержимі ідеєю відразу ж породити дитину.
Так, ця ідея може стати настирливою. І вона може зіпсувати найінтимніші хвилини подружнього життя, позбавивши їх природності й безпосередності. Адже коли програмуєш акт кохання (яке огидне слово "програмуєш"! Наче йдеться про машину), коли програмуєш акт кохання у відповідності з приписами медицини, календарними розрахунками і стратегією ("Може, краще завтра зранку, Оллі?") він може викликати нехіть, відразу, а потім і жах.
І коли ти бачиш, що твоїх елементарних знань у цій справі й бездоганного (як тобі здається) здоров'я не досить, щоб породити нащадка, тебе починають мучити страхітливі побоювання.
— Ви, певно, розумієте, що потенція сама по собі не виключає безплідності,— сказав мені доктор Мортімер Шеппард, коли ми з Дженні вирішили проконсультуватися з ним як із фахівцем.
— Він це розуміє, докторе,— відповіла за мене Дженні, знаючи, що коли безплідним виявлюсь я, це буде для мене жахливим ударом. Навіть у її голосі відчувалася надія на те, що безпліддя виявиться вадою її власного тіла.
Лікар розтлумачив нам звичайні речі, готуючи до найгіршого, а потім сказав, що, цілком можливо, у нас все гаразд і ми невдовзі станемо щасливими-батьками. Але, звичайно, нам доведеться проробити цілу серію аналізів. (Не хочу вдаватися в деталі цих обстежень.)
Ми відбули аналізи в понеділок. Дженні вдень, я після роботи, бо вже з головою поринув у юридичну практику. Доктор Шеппард подзвонив Дженні у п'ятницю і попросив зайти ще раз: мовляв, його медсестра щось наплутала і йому треба повторити деякі аналізи. Коли Дженні сказала мені про це, я став підозрювати, що він виявив "ваду" в її організмі. В неї, мабуть, виникла та сама підозра. "Помилка" медсестри — був явно вигаданий привід.
Незабаром доктор Шеппард подзвонив мені на роботу. Чи можу я зайти до нього додому? Коли я довідався, що розмовляти ми будемо сам на сам ("я вже говорив сьогодні з місіс Берретт"), моя підозра змінилася впевненістю. Дженні не зможе мати дітей. Звичайно, таке твердження надто категоричне,— переконував я себе. Адже Шеппард сам говорив, що можна поправити діло хірургічним втручанням або іншими засобами. Проте робочий настрій у мене пропав. І навіщо чекати до п'ятої? Я зателефонував Шеппардові й запитав, чи можна зайти до нього зараз. Прошу,— відповів він.
— У кого дефект? — запитав я без передмов.
— Я б не назвав це дефектом,— сказав він.
— Гаразд. У кого з нас порушені функції організму?
— У Дженні.
Я був готовий до цієї відповіді, але її категоричність приголомшила мене. Лікар мовчав, очевидно, чекаючи, що я скажу.
— Нічого не вдієш. Доведеться взяти на виховання чужих дітей. Головне, що ми любимо одне одного, правда?
І тоді він сказав мені:
— Справа набагато серйозніша. Дженні дуже хвора.
— Як розуміти "дуже хвора"?
— Вона помирає.
— Не може цього бути.
Я сподівався, що лікар скаже: це просто жарт.
— На жаль, це правда,— відмовив він.— Мені дуже прикро, що я змушений сказати вам її.
Я почав сперечатися з ним: мабуть, він допустивсь якоїсь помилки, а може, дурепа-сестра знову щось наплутала — підсунула йому не ту рентгенограму абощо. Лікар дуже делікатно пояснив, що помилка виключена: аналіз крові був зроблений тричі. Отже, діагноз не підлягає сумніву. Ясна річ, він змушений послати нас — тобто мене, ну, і Дженні — до гематолога. На його думку, найкраще звернутися до...