— Хороша стаття. Нічого не скажеш, хороша стаття.
Таку оцінку дав їй Джоел Флейшман, старший редактор "Вісника". Він повторював ці слова знову й знову. Сказати правду, я чекав детальніших похвал від фахівця, що наступного року стане помічником самого Дугласа, члена Верховного суду. Але, читаючи остаточний варіант статті, він обмежився вищенаведеним компліментом. О боже! Дженні сказала мені, що вона "гостро аналітична, розумна і блискуче написана". Невже Флейшман не міг додати щось подібне?
— Флейшман назвав її "хорошою статтею", Джен.
— О господи! Ради чого я чекала тебе допізна? Щоб почути ці сухі слова? І він не визнав за потрібне похвалити твій дослідницький метод, твій стиль, усе інше?
— Ні, Джен. Він просто назвав статтю "хорошою".
— Чому ж ти так затримався?
Я підморгнув їй.
— Ми з Беллою Ландау докінчували одне діло.
— Справді?
Я не зміг зрозуміти її тону і запитав прямо:
— Ти ревнуєш?
— Ні, у мене куди кращі ноги.
— А ти вмієш написати резюме судової справи?
— А вона вміє готувати ласанью?
— Уміє,— відповів я.— Сьогодні вона приносила її в Геннет-хауз. Усі сказали, що її ласанья не гірша за твої ноги.
— Аякже!
— Що ти на це скажеш?
— Хто платить за твою квартиру? — запитала Дженні.— Белла Ландау?
— Подумаєш! Скоро я стану незалежний від тебе. І що тоді завадить мені знайти іншу квартиру?
— Ні, Шпаргалето, ти будеш залежний від мене довіку.
15
Останній курс ми закінчили в тому ж порядку.
Ервін, Белла і я зайняла три перші місця серед випускників юридичного факультету. Настала пора ужинків. Усі запрошували мене на роботу. Засипали пропозиціями. Манили й вабили. Скрізь, куди я заходив, переді мною, здавалося, розгортали прапор із написом: "Просимо до нас, Берретте!"
Але я чекав, щоб мені просигналили зеленим прапорцем[18]. Я відмовився від посад, які давали змогу зробити кар'єру; відхилив пропозицію стати помічником судді, не схотів піти на державну службу — в департамент юстиції. Я шукав собі місце з високою платнею, щоб викинути з нашого словника прокляте слово "скрута".
Хоч я закінчив третім, у мене була одна неоціненна перевага, що ставила мене поза всякою конкуренцією. З перших десяти випускників я був єдиний неєврей. (Кожен, хто твердить, що у нас немає упередження проти євреїв, сам сповнений ним.) Я знаю десятки фірм, що ладні цілувати п'яти найостаннішому з випускників, аби тільки він був ВАСП. Візьміть, наприклад, мене: переді мною відчинялися всі двері — Гарварда, першої збірної "Юридичного вісника". Десятки людей навперейми намагалися занотувати в своїх записниках мою адресу і номер телефону. Я почував себе пестунчиком і щиро тішився своїм успіхом.
Особливо інтригуючу пропозицію зробила мені фірма в Лос-Анджелесі. Її представник містер N (не хочу називати прізвище, бо ще позве до суду) говорив мені:
— А цього самого, хлопче, у нас донесхочу. Коли забажаєш — і вдень, і вночі. Можна навіть у себе в кабінеті!
Ми не збиралися переїздити до Каліфорнії, але мені було цікаво знати, чим мене зваблює містер N. Ми з Дженні висловлювали найфантастичніші припущення, проте, можливо, в Лос-Анджелесі фантастика вже була реальністю. (Зрештою я відкараскався від містера N, сказавши йому, що не потребую "цього самого". Він був страшенно засмучений.)
Ми вирішили залишитися на атлантичному узбережжі. У нас було на вибір десятків зо два чудових пропозицій з Бостона, Нью-Йорка, Вашінгтона. Дженні один час схилялася до того, щоб оселитися у столиці. ("Ти міг би влаштуватися на роботу в Білому Домі, Оллі"), але мене більше вабив Нью-Йорк. Отож, обміркувавши все і зваживши, я з благословення дружини прийняв пропозицію Джонаса і Марша, дуже солідної адвокатської контори (Марш був колись навіть генеральним прокурором), яка спеціалізувалася на справах, пов'язаних з порушенням громадянських прав. ("Ти можеш водночас робити добре діло і заробляти добрі гроші",— казала Дженні.) Вони прийняли мене дуже ласкаво. Старий Джонас спеціально приїхав до Бостона, запросив нас на обід у "П'єр Фор" і наступного дня прислав Дженні квіти.
Цілий тиждень по тому Дженні мугикала пісеньку з приспівом "Джонас, Марш і Берретт". Я порадив їй не поспішати, вона ж послала мене к бісу — адже у голові у мене, мовляв, та сама пісенька. Ну що ж, вона таки вгадала.
Дозвольте мені відзначити, що Джонас і Марш платили Оліверові Берретту IV 11800 доларів,— такої високої платні не спромігся одержати жоден із моїх однокурсників.
Отже, як бачите, я був третім тільки за успішністю.
16
Зміна адреси
З 1 липня 1967 р.
Містер Олівер Берретт з дружиною
мешкатимуть за такою адресою:
Штат Нью-Йорк, м. Нью-Йорк 10021
вул. 63 Східна, № 263.
— Типова адреса нуворишів,— поскаржилася Дженні.
— А ми і є нувориші,— зауважив я.
Моє запаморочення від досягнутих успіхів підсилювалося ще й тим, що місячні витрати на мою машину мало не дорівнювали квартплаті за наше колишнє помешкання у Кембріджі! До Джонаса і Марша було десять хвилин ходи (поважної — тепер я полюбляв ходити поважно), стільки ж було й до шикарних магазинів, таких, як універмаг Бонвіта, і я звелів своїй дружині-відьмі, щоб вона негайно відкрила там рахунок і почала тринькати гроші.
— Навіщо, Олівере?
— Бо мені з біса кортить, щоб мене грабували.
Я став членом нью-йоркського відділення Гарвардського клубу. Рекомендацію мені дав Реймонд Стреттон. Ми з Реєм принаймні тричі на тиждень грали в теніс, і я дав собі слово, що за три роки стану чемпіоном клубу. Може, тому, що я знову з'явився серед гарвардської еліти, чи, може, тому, що на юридичному факультеті стало відомо про мої успіхи (слово честі, я не хвастався своєю платнею), мої "друзі" відразу стали виявляти до мене інтерес. Ми переїхали до Нью-Йорка посеред літа (треба було нашвидку готуватися до екзамену на звання адвоката), і перші запрошення були на уїк-енди.
— Пошли їх, знаєш куди, Олівере. Не хочу я марнувати два дні на пустопорожні балачки в гурті з чиїмись триклятими синками та доньками.
— Гаразд, Джен, але що їм відповісти?
— Скажи, що я вагітна.
— Ти справді вагітна?
— Ні, але, якщо ми залишимося вдома, я, може, завагітнію.
Ми вже вибрали ім'я для сина. Тобто вибрав я, а Дженні, зрештою, погодилась. Розмова про це почалася так.