Оліверова історія

Эрик Сигел

Ерік СІҐЕЛ

Оліверова історія

РОМАН

З англійської переклав Андрій ЄВСА

1

Червень 1969 р.

— Олівере, ти хворий!

— Я... що?

— Ти дуже хворий.

Фахівець, який поставив цей тривожний діагноз, нічого спільного з медициною не мав. Власне, до сьогодні я знав його як кондитера. Звати його Філіп Кавіллері. Його дочка Дженні була моєю дружиною. Вона померла. А ми живі й досі і піклуємося одне про одного — єдине, шо нам лишалося робити після її смерті. Тож раз на місяць або я навідуюсь до нього у Кранстон, де ми граємо в кеглі, випиваємо та ласуємо екзотичними видами піци, або ж він приїздить до Нью-Йорка і ми проводимо час не менш активно. Та сьогодні, зійшовши з потяга, замість того щоб, як завжди, тепло зі мною привітатися, він вигукнув:

— Олівере, ти хворий!

— Справді, Філіпе? І з чим же, в біса, на твою мудру професійну думку, в мене негаразд?

— Ти не одружений.

З цими словами він повернувся і, без дальших пояснень, зі шкіряною валізою в руках, рушив до виходу.

У світлі ранкового сонця скло та криця міста здавалися майже привітними. Отже, двадцять кварталів до мого, як я жартома називав його, парубоцького барлога, ми вирішили пройти пішки. На розі 47-ї та Паркової він обернувся до мене і запитав:

— Що ти робиш вечорами?

— О, вечорами я зайнятий,— відказав я.

— Хм, зайнятий? Чудово. З ким?

— З учасниками нічних рейдів.

— Це що, вулична банда чи рок-гурт?

— Ні те, ні друге. Ми, група правників-добровольців, чергуємо в Гарлемі.

— Скільки вечорів на тиждень?

— Три.

Якийсь час ми йшли мовчки.

На розі 53-ї та Паркової Філ знову порушив мовчанку:

— Залишаються ще чотири вільні вечори.

— Я багато працюю над службовими справами вдома.

— О, так, звісно. Роботу, яку взяв додому, треба виконувати.

Філові була не до вподоби, щоб не сказати більше, моя діяльність, пов'язана з багатьма терміновими юридичними справами, і я вирішив натякнути на їхню важливість.

— Мені часто випадає бувати у Вашингтоні. Наступного місяця в Найвищому суді я беру участь у дискусії з приводу першої поправки. Ця справа шкільного вчителя...

— О, боронити шкільних вчителів — це чудово,— сказав Філіп і, ніби між іншим, поцікавився: — А як у Вашингтоні дівчата?

— Не знаю,— стенув я плечима.

На розі 61-ї та Паркової Філ Кавіллері зупинився і, дивлячись мені у вічі, запитав:

— Коли ж, у біса, ти збираєшся повернутися до життя?

— Минуло так мало часу,— відповів я, а сам подумав: "Великий філософ, який сказав, що час лікує рани, не подбав про те, щоб зазначити, скільки треба чекати".

— Минуло два роки,— сказав Філіп Кавіллері.

— Півтора,— поправив я.

— Так, твоя правда... — сумно мовив Філіп, і було помітно, що він також ще й досі відчуває холод того грудневого дня, після якого спливло вже... півтора року.

Решту дороги я силкувався підтримувати жваву розмову, вихваляючи своє помешкання, винайняте вже після останнього його приїзду.

— Ось ми й прийшли.

Підвівши брови, Філ роззирнувся. У помешканні було дуже чисто, і все стояло на своїх місцях. Вранці його прибрала жінка, яку я спеціально запросив.

— І як ти цю нору називаєш? — запитав він. — Сучасний ящик на сміття?

— Ну,— відказав я,— мої потреби вельми скромні.

— Воно й видно. У Кранстоні так живе більшість нікчем. Дехто з них — навіть краще. А що це, в біса, за книжки?

— Зведення законів, Філе.

— Так,— сказав він. — А як ти взагалі розважаєшся? Заповнюєш проміжки між оцими шкіряними обкладинками?

— Послухай, Філіпе, що я роблю, коли залишаюся сам,— моя особиста справа. — Я вирішив, що можу висловити незадоволення втручанням у моє особисте життя.

— А хто каже — не особиста? Але сьогодні ти не сам. І ми з тобою влаштовуємо товариську вечірку.

— Що?

— Я купив оцю модну куртку, якої ти, між іншим, не похвалив, не на те, щоб іти дивитися якийсь вошивий фільм. І підстригся не на те, щоб тобі сподобатися. Будемо розважатися, будемо заводити нових знайомих.

— Яких знайомих?

— Жіночої статі. Нумо, збирайся!

— Я іду в кіно, Філе.

— Іди ти під три чорти! Послухай, я розумію, що ти збираєшся одержати Нобелівську премію за страждання, але я тобі цього не дозволю. Чуєш? Не дозволю! — погрожував він, а тоді раптом заговорив, мов пастор релігійної общини. — Олівере, я приїхав, щоб урятувати твою душу й тіло. І ти мене послухаєш. Послухаєш?

— Так, отче Філіпе. Що я повинен зробити?

— Одружитися, Олівере!

2

Ми поховали Дженні тихим ранком грудневого дня. По обіді вітер з Нової Англії здійняв велику сніговицю.

Мої батьки запитали, чи не поїду я з ними потягом до Бостона, але я що-найчемніше відмовився, пославшись на те, що потрібен Філіпові, бо він може зламатися. Насправді ж було навпаки. Все моє життя мене оберігали від людських образ та болю втрат, і то мені потрібен був Філіп, щоб навчив мене, як зносити горе.

— Не забувай нас,— попрохав батько.

— Гаразд,— я потис йому руку і цмокнув у щоку маму. Потяг повіз їх на північ.

Попервах у будинку Кавіллері було гамірно. Родичі не поспішали залишити нас удвох. Але поступово всі пороз'їжджалися, у кожного була своя родина. Перед від'їздом всі вони брали з Філа обіцянку, що він знову відкриє свою кондитерську і візьметься до праці. Філ згідливо кивав.

Нарешті ми залишились удвох. Кудись виходити не було потреби, нам усього понаносили, і ми мали в кухні місячний запас продуктів.

Тепер, коли уваги моєї не відвертали родичі, я почав відчувати, що наркоз церемонії похорону проходить. Мені стало боляче, перш ніж я це зрозумів. Агонія лише починалася.

— Тобі пора їхати до Нью-Йорка,— не дуже переконливо сказав Філ.

— Не можу. Тут, у Кранстоні, я вмовився про зустріч Нового року,— відказав я, утримавшись від того, щоб нагадати, що він також іще не відкрив своєї кондитерської.

— З ким? — запитав він.

— Із тобою.

— Дуже смішно. Ну та дарма, пообіцяй, що зустрінемо Новий рік, а вранці ти поїдеш додому.

— Гаразд,— пообіцяв я.

— Тоді залишайся,— погодився він. Мої батьки телефонували щовечора.

— Ні, не треба нічого, пані Баррет,— запевняв Філ мою маму. Вона, мабуть, запитувала, чим може ... допомогти.

— Ні, не треба нічого,— запевняв я й собі батька. — Дякую.

Філ показав світлини, які Дженні колись категорично заборонила мені розглядати.