Як можете ви говорити про царство небесне, коли не здужаєте додати до свого зросту бодай лікоть?..
Як можемо ми говорити про свободу, коли не потрапимо на макове зерня змінити будь-що у власній душі?..
— Молодчина, — схвально кивнув Посланець, і Рада сторопіло видивилась на нього: що таке?!
— Все правильно, — пояснив він, широко всміхаючись.
Але ж я знала й інший ступінь свободи!
Писання "під диктовку". Слова, що ринуть самі собою, — кожне з них не може бути довільно змінене. Кожен абзац, опливаючи, осуваючись на папір, відкриває наступний — ніби простуєш незнайомим коридором, не маючи аніякісінького поняття, куди він тебе виведе, але є легка, радісна певність знайденого шляху — тільки б не збитися, бо тоді просто перед носом глухо з’їжджаються темні стулки броньованих дверей, і ти лишаєшся по цей бік, бгаючи в руках уже проявлені в текст шматки живого десь-сущого твору, що був тобі розкрився, підпустив до себе — і от на маєш: вимкнувся, канув у пітьму — нікому ніколи повік-віку він уже звідти не явиться. І можеш скільки завгодно гарикати на домашніх, шпурляти на підлогу книжки, лементуючи, що в цьому домі тебе ніхто не розуміє, ага, телефон! — хто-хто? — хай пішлють його ік стилій мамі! — та не хочеш ти їхнього чаю, на дідька він тобі здався, коли вже вони нарешті второпають, що ти хочеш тільки одного — аби вони всі дали тобі спо-кій! ясно? спо-кій! — можеш до потьмарення, до розпаду збезглузділих слів на літери перечитувати те, що встигла записати, силкуючись відшукати в хащах власного почерку непомітний просвіт, натяк на продовження, промайнулий і зниклий обрис утраченої цілості, — стулки, скоро вже вони зімкнулися, мертво держать таємницю. Можна, чому пі, вигадати, намислити дальший хід твору-так? ні, здається, краще отак... а може, розвинути оцю-ось лінію, щось вона тут зовсім захиріла (а була ж обіцяла якесь, на мент заблисле значення!), і отак — теж непогано, і в цей бік — теж півроку, і все це вже лайно. За перепрошенням.
Я ніколи нічого не вигадувала. Я знала, що писати, — або не знала (і тоді — не писала).
Два ступені свободи. Гелен і Кассандра. "Невже ніколи ти того не бачиш, що буде — неминуче, невблаганне? Невже тобі не каже в серці голос: "Так буде, так! Так буде, не інакше!"?" — Його добродушний спокій: "По щирості сказавши — ні, ніколи". — "Як же ти віщуєш? Що кажеш людям?" — це вона не дорікає, не жахається, вона цілком нелукаво допитується — за якими ознаками Гелен угадує, що саме сказати, бо ж коли "не бачиш" отого єдиного, що дійсно буде (а значить — є? Значить, десь там, за тими дверима, де обертаються сузір’я несотворених мистецьких творів, дихає, зачаївшись, "неминуче й невблаганне", вже-суще, тільки що не прослизле в шпарку видимого "тепер"?), коли воно закрите для тебе, тоді геть-чисто однаковісінько — "по барабану", як казав Арсен, — що говорити.
І що писати.
І куди йти.
І кого цілувати.
І кого видавати вігілам.
— А ти ніколи не замислювалась, — сомнабулічним голосом обізвався Посланець — він вріс уже в крісло так вигідно, що здавався його невід’ємним наповненням, — чому незрячий Гелен всіма люблений і шанований, а видющу Кассандру ніхто не слухає, — гха-а?.. — це вихлипнуте підняття голосу було таке несподіване, аж Рада сахнулась, і Посланець неприємно засміявся: тінь од піддашшя, пересунувшусь, тепер затуляла йому обличчя, перетинаючи цілу постать на рівні грудей, і забілілі в цьому затінку зуби справили на Раду таке враження, начеб їх раптом вискалив кущ. Одночасно щось мовби зсунулось їй у свідомості — вона зрозуміла Посланцеве запитання, побачила його цілком прозорим, так, як сонячного дня бачать крізь брижі на чистому плесі їхній відбиток на дні — рухливу золотаву сітку: побачила, чому він про це питає, — і жалібно тенькнула в пій, уриваючись струнка якоїсь слабенької надії на все-ще-буде-гаразд... І відповідь прийшла сама собою:
— КАССАНДРА КАЖЕ ЛЮДЯМ, ЯКИЙ Є СВІТ НАСПРАВДІ. А ГЕЛЕН КАЖЕ ЇМ ТЕ, ЩО ВОНИ ХОЧУТЬ ПОЧУТИ.
Посланець зненацька напрочуд легко, як на таке замашне тіло, вивалився на осоння — мов дракон із печери — і, похиливши перед Радою круглу, наїжену короткою шерсткою голову, пробурмотів щось на кшталт: "Можна?.." Заки Рада встигла охапутися, він спритно підхопив її руку й торкнувся кісточок сливе ритуальним, безживним поцілунком, схожим на дотик опалого листка (першим, рефлекторним порухом приголомшеної Ради було чомусь — розтерти поціловане місце, наче забите: не те щоб цей доторк здався їй фізично бридким — але він, мов легенька змислова печатка, ствердив страшну невідворотність Радипого здогаду, з яким вона ще вагалася зживатись).
Коли ж це все почалося?..
Не-людина. Нелюд.
"І потім — ти недобра, — казав Арсен, походжаючи по кімнаті, — рвучко здійняв руку: — Пожди, пожди, я зараз спробую пояснити. Ти прагнеш зрозуміти людину — все одно як оволодіти нею, твоє співчуття, чи жалість, чи що воно там є, — якесь об’єктне, воно не наближує до тебе, а навпаки, віддаляє. Тобто це брак звичайної людської доброти, по-моєму. Ти просто не даєш себе любити". Глибоко вражена, Рада насмішкувато ворухнула бровами: "Котику, ну що ти верзеш, я ж віддаюся тобі по десять разів на добу, в тому числі в непристосованих для цього готельних кріслах!" — "Ну от, маєш, — сумовито сказав Арсен, — я так і знав, з тобою неможливо балакати"
Зі мною неможливо балакати. Жити зі мною теж неможливо: мені ніхто не потрібен. Але це неправда: мені потрібні всі і все — не потрібен хтось один. Люди стерппі лише в їхніх часткових проявах: у нічному тролейбусі вираз обличчя чоловіка, на руках у якого заснуло, втопившись носиком у пухкі щоки, дівчатко-гномик у червоному комбінезончику; бабця з коричневим лицем, запнута терновою хусткою, її звислі, пусті груди й маслаки плечей під темно-зеленою витягнутою кохтою: "Дочко, а де тут обласна больниця?" — кошики, позв’язувані джгутами полинялих ситцевих бинд. — "А звідкіля ви, бабусю?" — "А з-під Яготина, зі Студеників, може, знаєте?.. Нє? Син у мене тут лежить, дитино, він у Прип’яті на станції робив, да й оце хоче інвалідность получить, а воно прачі подержать трохи, да й випускають", — руки теж коричневі, мов роз’їдені горіховим соком, і пахне від неї не по-міському — чи то сухотрав’ям, чи цвіллю, чи злежаним полотном; знов-таки в тролейбусі — молода жінка з розгорнутою книжкою на колінах, мокре волосся (дощ?), ніжний нахил голови, незручно підібгані під сидіння ноги, димчасті колготки з чорними лапатими квітами на щиколотках, вродливе, ледь-ледь позначене косметикою бліде обличчя, невловно припорошене темним нальотом страждання, втуплений у книжку погляд не рухається: одна зупинка, друга, третя — сторінка не перегортається; або навіть таке: здоровий мордань (бачу бічним зором), що не відстає від мене ні на крок, рип шкірянки, подув імпортного одеколону й дорогого тютюну: "Куда вы так торопитесь, девушка?" — добротна вгодованість, ситий прижмур, чемоданчик-"дипломат", усі швейцари-викидайли розганяються з поклоном з п’ятдесяти метрів, прекрасний, породистий подонок — усяка чистота породи завше тішить око... Неправда, тричі неправда, буцімто я не любила людей!..