Свобода — це для письменника найголовніше, а що там Рада жебоніла у відповідь про те, як їй писався оцей-от згусток свободи, придавлений до стільниці бюрка його громіздкою, по-селянськи розплесканою долонею, — то вже не мало значення й могло бути викреслене — втім, і викреслилося саме собою, наче стертий з магнітної плівки запис, бо поверх писалася важка, промінна потуга двох самоцінно-блискучих, ледь навскісно розтятих очей, і хотіла Рада того чи ні, але її низький схвильований смішок пролупав змовницьки, озвучивши те, що зависло між ними в димному повітрі кабінету й чекало на своє оприявнення, — Радин сміх і став таким оприявненням: це вчинила вона, віднявши у Валентина Степановича авторство ймовірного дальшого перебігу подій — і таким робом убезпечивши себе від них з неомильністю первісної жіночої інтуїції. Те, що відбулося, засліпило Раду як раптово засвічена можливість пустити своє життя в русло позарозмислової, спонтанної логіки художнього твору, як вібруюче наближення до сяйної повноти буття, уже наперед відграненої в магічний самоцвіт шедевра самою особою Валентина Степановича, тож Рада потребувала протягти цю мить у часі — не на те, аби виважити несподіваний запаморочливий шанс-на-біографію на терезах здорового глузду, а єдино на те, щоб посісти авторство отого ймовірного, самою матерією двох доль витканого шедевра (колись вона марно силкувалася вчинити подібне у шлюбі з Арсеном, але шлюб здеформувався, не витримавши температури Радиних деміургічних зваг) — щоб вийти з-під ролі статистки, втягнутої в гру, як у темпу, непідвладну словам непам’ять. Валентин Степанович значущо всміхнувся до неї й звернувся до своїх олівцевих позначок на берегах її рукопису: деякі місця належало скоротити, деякі, навпаки, поширити, і ще один серйозний Радин ґандж — то надмір абстрактної лексики.
Від вас віє свободою, хм.
Та не було в мене ніякої свободи. Ніколи не було. А те, що люди розуміють під свободою, коли в поробочу годину пік, неуважно побризкуючи мідяками в кишені плаща, спускаються в лунку, надихану металічним сопухом утробу метро з блаженною статечністю відпускника розмірковуючи — сходити сьогодні після вечері з Тамаркою в кіно а чи, може, податись на преферанс до Яхненків, — той мінімум свободи рядити власним тілом: справляти йому свої дихальні, травні, статеві функції, гортати йому газету, заповняти правою рукою бланки й промовляти в чорне сітчасте вічко мікрофона в тому чи іншому приміщенні, серед тих чи інших людей, у тому чи тому місті — це просто безнадійна, безбарвна й безвихідна — як понурий пустельний крайобраз — свобода графомана замінити будь-яке з написаних слів на інше, або й не писати зовсім: необов’язковість дій. І спитали учні в Сократа: "Чи є різниця між життям та смертю?" — "Жодної", — відказав він. — "То чому ж ти не вмираєш, учителю?"
— "Саме тому". Отож-бо. Вона томить, ця облудна свобода, і щоб якось дати собі з нею раду, люди жаждиво домагаються від дійсності підказок: о Боже, дай нам знак, чи принесе цей похід перемогу; слухай, Радусько, от як би ти вчинила на моєму місці — подавала б на аліменти чи ні? — це ж не згоди від дійсності на своє, вже прийняте, рішення допоминаються — це прагнуть убезпечити собі вибір свідомістю його конечності, єдиноможливості. І графоман із цілеспрямованістю комахи-паразита напихає своїми словесними яєчками кожне нещасливе вухо, й спинити його неможливо, бо єдине, чого він болісно потребує, — бути мовчки вислуханим: самою присутністю при читанні жертва несамохіть дає авторові доказ невипадковості існування його твору в цьому світі.
Ні, яка ж тут свобода.
Ця свобода зраджувала мене щоразу, коли я поривалася по-графоманському конструювати собі життя за саморуч накиданими сюжетами: мої претензії на авторство поверталися до мене, мов зім’яті й перемацані листи, покреслені нахабним червоним розчерком "Адресат выбыл". Так було того ранку в убогому номері південного готелю, куди ми з Арсеном напередодні щасливо втиснулись на час відпустки, — під ту пору наше подружжя вже, здавалось, було всталилося на цілком посполитому рівні взаємно погодженого лояльного відчуження, і тільки крива нічних шаленств стрімко повзла в гору, як температура в позірно нічим не враженого організму, ми виснажували одне одного до цілодобового напівірреальпого етапу, мов на одчай душі рвалися залютувати несамовитими любовними злиттями зміясті краї незримої розколини, це було якесь невтоленне, чорне наслання — як крик, що на нього в розпуці зриваєшся, коли співрозмовник тебе ні в зуб не розуміє, от і ми вкрикувалися в себе навзаєм — люто, запекло, вгризаючись по-звіриному, майже не дбаючи про насолоду, — насолода викрешувалася мимохідь, падала дзвінкою монетою нашим надсадним зусиллям, і, заледве її підібравши, знеможена й спустошена, вистигаючи цілим важким, непорушним тілом (в такі хвилини мене й підстерігала, нападником з-за рогу, цілком безстороння й тим цинічніша гадка — мов хтось холодно озивався під черепом: "Але ж цього недосить!" — це дуже вдаряло по моїй самоповазі, я відчувала, що стаю поганою жінкою), — я западала в сон під Арсенів ряснолистяний шепіт (раз приснився був хтось безликий, хто торочив про мене з нудною несхитністю, притаманною звичайно обмеженим людям: "У неї прекрасний чоловік, якого їй біса треба", — а й справді, здивовано подумала я не прокидаючись, якого мені біса треба, тож таки все гаразд, що тут скажеш — то був чи не єдиний раз, коли я спромоглася глянути на власний шлюб збоку й уразитися з його непролазної благополучності — наяву мені це ніколи не вдавалося, наяву мене гнітило хмарне відчуття неухильного самопониження, котре більше пасувало б тяжкому, давучому снові); Арсен мучився безсонням, і по якімсь часі мій сон знову розсували гарячі руки, я зі стогоном поверталася до нього, і знову був натиск, і агресія, і "ну-ж-бо-ну-ж-бо-ну-ж-бо-ну", як стрясання іншого за плечі, і знову щемний трем розгортав мене навиліт, і ревма бурунилися, прокочуючись крізь нас, морські вали — раз, і вдруге, і втретє, — і от, розплющивши вранці очі, я вгледіла над собою сіру касарняпу стелю, у веселенький світло-зелений колір потиньковані стіни, крізь білі штори цідилося молочне світло, попереду була спільна відпустка, за нею — ціле спільне життя, таке ж, як зараз, — і, лежачи горілиць на тісному "полуторному" диванчику, я заплакала; "Що-небудь сталося?" — спросоння спитав Арсен, угрузлий обличчям в подушку, я замотала головою, різко скошуючи траєкторії плину сліз по щоках: "Нічого. Спи.", — він тяжко зітхнув і більше не обзивався. Не треба було нам одружуватись. А головне — я ж знала, що не треба, ще задовго до весілля знала, і Арсен, певно, також здогадувався, принаймні мої сумніви не так уже щоб наштовхувалися з його боку на невидимий мур; але кожне з нас на свій лад прагнуло розімкнути собі життя цим актом вільного вибору. Еге ж, вільного. Чорта пухлого.