Інопланетянка

Сторінка 8 з 16

Забужко Оксана

Як можете ви говорити про царство небесне, коли не здужаєте додати до свого зросту бодай лікоть?..

Як можемо ми говорити про свободу, коли не потрапимо на макове зерня змінити будь-що у власній душі?..

— Молодчина, — схвально кивнув Посланець, і Рада сторопіло видивилась на нього: що таке?!

— Все правильно, — пояснив він, широко всміхаючись.

Але ж я знала й інший ступінь свободи!

Писання "під диктовку". Слова, що ринуть самі собою, — кожне з них не може бути довільно змінене. Кожен абзац, опливаючи, осуваючись на папір, відкриває наступний — ніби простуєш незнайомим коридором, не маючи аніякісінького поняття, куди він тебе виведе, але є легка, радісна певність знайденого шляху — тільки б не збитися, бо тоді просто перед носом глухо з’їжджаються темні стулки броньованих дверей, і ти лишаєшся по цей бік, бгаючи в руках уже проявлені в текст шматки живого десь-сущого твору, що був тобі розкрився, підпустив до себе — і от на маєш: вимкнувся, канув у пітьму — нікому ніколи повік-віку він уже звідти не явиться. І можеш скільки завгодно гарикати на домашніх, шпурляти на підлогу книжки, лементуючи, що в цьому домі тебе ніхто не розуміє, ага, телефон! — хто-хто? — хай пішлють його ік стилій мамі! — та не хочеш ти їхнього чаю, на дідька він тобі здався, коли вже вони нарешті второпають, що ти хочеш тільки одного — аби вони всі дали тобі спо-кій! ясно? спо-кій! — можеш до потьмарення, до розпаду збезглузділих слів на літери перечитувати те, що встигла записати, силкуючись відшукати в хащах власного почерку непомітний просвіт, натяк на продовження, промайнулий і зниклий обрис утраченої цілості, — стулки, скоро вже вони зімкнулися, мертво держать таємницю. Можна, чому пі, вигадати, намислити дальший хід твору-так? ні, здається, краще отак... а може, розвинути оцю-ось лінію, щось вона тут зовсім захиріла (а була ж обіцяла якесь, на мент заблисле значення!), і отак — теж непогано, і в цей бік — теж півроку, і все це вже лайно. За перепрошенням.

Я ніколи нічого не вигадувала. Я знала, що писати, — або не знала (і тоді — не писала).

Два ступені свободи. Гелен і Кассандра. "Невже ніколи ти того не бачиш, що буде — неминуче, невблаганне? Невже тобі не каже в серці голос: "Так буде, так! Так буде, не інакше!"?" — Його добродушний спокій: "По щирості сказавши — ні, ніколи". — "Як же ти віщуєш? Що кажеш людям?" — це вона не дорікає, не жахається, вона цілком нелукаво допитується — за якими ознаками Гелен угадує, що саме сказати, бо ж коли "не бачиш" отого єдиного, що дійсно буде (а значить — є? Значить, десь там, за тими дверима, де обертаються сузір’я несотворених мистецьких творів, дихає, зачаївшись, "неминуче й невблаганне", вже-суще, тільки що не прослизле в шпарку видимого "тепер"?), коли воно закрите для тебе, тоді геть-чисто однаковісінько — "по барабану", як казав Арсен, — що говорити.

І що писати.

І куди йти.

І кого цілувати.

І кого видавати вігілам.

— А ти ніколи не замислювалась, — сомнабулічним голосом обізвався Посланець — він вріс уже в крісло так вигідно, що здавався його невід’ємним наповненням, — чому незрячий Гелен всіма люблений і шанований, а видющу Кассандру ніхто не слухає, — гха-а?.. — це вихлипнуте підняття голосу було таке несподіване, аж Рада сахнулась, і Посланець неприємно засміявся: тінь од піддашшя, пересунувшусь, тепер затуляла йому обличчя, перетинаючи цілу постать на рівні грудей, і забілілі в цьому затінку зуби справили на Раду таке враження, начеб їх раптом вискалив кущ. Одночасно щось мовби зсунулось їй у свідомості — вона зрозуміла Посланцеве запитання, побачила його цілком прозорим, так, як сонячного дня бачать крізь брижі на чистому плесі їхній відбиток на дні — рухливу золотаву сітку: побачила, чому він про це питає, — і жалібно тенькнула в пій, уриваючись струнка якоїсь слабенької надії на все-ще-буде-гаразд... І відповідь прийшла сама собою:

— КАССАНДРА КАЖЕ ЛЮДЯМ, ЯКИЙ Є СВІТ НАСПРАВДІ. А ГЕЛЕН КАЖЕ ЇМ ТЕ, ЩО ВОНИ ХОЧУТЬ ПОЧУТИ.

Посланець зненацька напрочуд легко, як на таке замашне тіло, вивалився на осоння — мов дракон із печери — і, похиливши перед Радою круглу, наїжену короткою шерсткою голову, пробурмотів щось на кшталт: "Можна?.." Заки Рада встигла охапутися, він спритно підхопив її руку й торкнувся кісточок сливе ритуальним, безживним поцілунком, схожим на дотик опалого листка (першим, рефлекторним порухом приголомшеної Ради було чомусь — розтерти поціловане місце, наче забите: не те щоб цей доторк здався їй фізично бридким — але він, мов легенька змислова печатка, ствердив страшну невідворотність Радипого здогаду, з яким вона ще вагалася зживатись).

Коли ж це все почалося?..

Не-людина. Нелюд.

"І потім — ти недобра, — казав Арсен, походжаючи по кімнаті, — рвучко здійняв руку: — Пожди, пожди, я зараз спробую пояснити. Ти прагнеш зрозуміти людину — все одно як оволодіти нею, твоє співчуття, чи жалість, чи що воно там є, — якесь об’єктне, воно не наближує до тебе, а навпаки, віддаляє. Тобто це брак звичайної людської доброти, по-моєму. Ти просто не даєш себе любити". Глибоко вражена, Рада насмішкувато ворухнула бровами: "Котику, ну що ти верзеш, я ж віддаюся тобі по десять разів на добу, в тому числі в непристосованих для цього готельних кріслах!" — "Ну от, маєш, — сумовито сказав Арсен, — я так і знав, з тобою неможливо балакати"

Зі мною неможливо балакати. Жити зі мною теж неможливо: мені ніхто не потрібен. Але це неправда: мені потрібні всі і все — не потрібен хтось один. Люди стерппі лише в їхніх часткових проявах: у нічному тролейбусі вираз обличчя чоловіка, на руках у якого заснуло, втопившись носиком у пухкі щоки, дівчатко-гномик у червоному комбінезончику; бабця з коричневим лицем, запнута терновою хусткою, її звислі, пусті груди й маслаки плечей під темно-зеленою витягнутою кохтою: "Дочко, а де тут обласна больниця?" — кошики, позв’язувані джгутами полинялих ситцевих бинд. — "А звідкіля ви, бабусю?" — "А з-під Яготина, зі Студеників, може, знаєте?.. Нє? Син у мене тут лежить, дитино, він у Прип’яті на станції робив, да й оце хоче інвалідность получить, а воно прачі подержать трохи, да й випускають", — руки теж коричневі, мов роз’їдені горіховим соком, і пахне від неї не по-міському — чи то сухотрав’ям, чи цвіллю, чи злежаним полотном; знов-таки в тролейбусі — молода жінка з розгорнутою книжкою на колінах, мокре волосся (дощ?), ніжний нахил голови, незручно підібгані під сидіння ноги, димчасті колготки з чорними лапатими квітами на щиколотках, вродливе, ледь-ледь позначене косметикою бліде обличчя, невловно припорошене темним нальотом страждання, втуплений у книжку погляд не рухається: одна зупинка, друга, третя — сторінка не перегортається; або навіть таке: здоровий мордань (бачу бічним зором), що не відстає від мене ні на крок, рип шкірянки, подув імпортного одеколону й дорогого тютюну: "Куда вы так торопитесь, девушка?" — добротна вгодованість, ситий прижмур, чемоданчик-"дипломат", усі швейцари-викидайли розганяються з поклоном з п’ятдесяти метрів, прекрасний, породистий подонок — усяка чистота породи завше тішить око... Неправда, тричі неправда, буцімто я не любила людей!..