— Тарасе, іродів сину! Ти чого там літаєш?
— Дивися, дивися! Та це ж Маринин Павлик! Оце так шибеники! Звідкіля вони взялися!
Тугий струмінь незримого потоку поніс хлопців до середини арени, поставив біля Ойра-Хана. Вони боялися дивитися на людей, винувато і злякано тремтіли. Ілюзіоніст торкнувся долонями дитячих голів, вони глянули йому в очі. Погляд Ойра-Хана був уважний і веселий. Він сміявся цілком по-дитячому і щось запитував, застерігав і підбадьорював. І хлоп’ятам стало легше від тих очей, і вже вони не здавалися грізними та стальними, а дружніми й ніжними.
Від виходу поспішав чоловік в чорному смокінгу, він запитливо й тривожно поглядав на ілюзіоніста, показуючи на діру в склепінні. Той заспокійливо зробив рукою знак. Та ось в перших рядах встав на повний зріст офіцер в елегантній жандармській формі. То був сам шеф повітового управління третього відділення поручик Їжаковський. Ойра-Хан глянув на нього з подивом.
— Вимагаю пояснень, — голосно сказав Їжаковський.
— Яких пояснень хоче пан поручик? — ввічливо запитав чоловік в смокінгу.
— Хай ваш ілюзіоніст пояснить нам… еее… свої феномени…
— Чому ви цього вимагаєте? Є у всякій професії свої таємниці, і розкривати їх…
— Пробачте, пробачте, батечку мій… еее… не знаю, як вас величати… Хай попередні фокуси-покуси були вашою професійною таємницею, хоча й до них можна застосувати той же критерій: вони надто правдиві! Я бачив інших факірів, батечку мій, і запевняю вас — ваші фокуси-покуси надто моторошні…
— Як на чий смак, — холодно поклонившись, сказав чоловік в смокінгу.
— Гаразд, гаразд! Погодимося! Але хлоп’ята! Вони тутешні… Вони впали без наміру, без домовлення. Яким чином…
— Що, пане поручику?
— Яким чином вони були зупинені й врятовані? Це мене бентежить і вимагає розв’язки…
— Невже всяка тайна вимагає розв’язки? — раптом запитав Ойра-Хан. Голос його був звучний і холодний, ніби удар срібного дзвону над горами.
— Бажано, бажано, пане ілюзіоністе! — роздратовано сказав шеф жандармів. — Інакше, це загрожує нормальному плинові суспільного життя і може викликати небажані наслідки…
— Не розумію вашої логіки, — спокійно відповів Ойра-Хан. — Нецікаво жити, коли немає тайни…
— Я не філософствувати прийшов сюди, — мовив Їжаковський. — Я вимагаю відповіді…
— Відповім я, — сказав чоловік в смокінгу. — В афіші сказано: фокуси — по замовленню. Хлоп’ята впали несподівано, але Ойра-Хан має можливості будь-яку ситуацію обіграти для ілюзії. Ви задоволені, пане поручику? Ми можемо продовжувати виставу?
Їжаковський мовчки сів на своє місце, сухо кивнувши на знак згоди. Глядачі приглушено, вдоволено гомоніли. Чоловік в смокінгу підштовхнув Павлика й Тарасика до виходу.
— Марш додому, босонога команда! Приходьте наступного разу нормально, як всі люди!
— Наступного разу він на пузі поповзе, — почувся з задніх рядів хрипкий голос Семена. — Я йому такого компреса дома прикладу!
Зала сміялася. Хлопці метнулися, як злякані горобці, до дверей. їх проводили уважні, тривожні, якісь занепокоєні очі Ойри-Хана…
ПОМСТА
Вітчим виконав свою обіцянку. Він так страшно катував Тарасика, що баба Химка почула з сусіднього двору і ледве одняла хлопця. Вона поклала його на лежанці в хатинці і почала обкладати холодною м’ятою, гнівно дорікаючи Семенові.
— Хреста на тобі нема, луципере! Хіба ж можна отак катувати дитину! Воно й видно, що не рідне! Бідне ти моє, безпритульне! Сиротино моя безталанна! Та нікому ж тебе нагодувати, поцілувати, поніжити, та нікому ж і в головці поськати. Ой, Боже ж мій, Боже! За що ж гака страшна кара невинному дитяті…
А в тілі Тарасика біль вщухає, м’ята приємно холодить, слова бабині хвилями плинуть, котяться в далечінь, породжують чи то сни чи то видіння… Над ним схиляється висока прозора постать. Очі хлопчика заплющені, але він знає: то мама. І не дивно йому, що вона прийшла, інакше й бути не може. Адже йому боляче, він самотній: мама почула й прийшла.
— Бідний мій, бідний синочку, — шепоче ледве чутний голос. — Ходімо, погуляємо…
Тарасик трішечки розплющує повіки. Крізь рожевий туман видно обличчя мами, її тонкі прозорі руки з синіми жилками, схожими на звивини рік. Вона молода і гарна, найкраща в світі.
— Мамо, мамочко! Ти навіки прийшла до мене? Ми більше не розлучимося?
Мама не відповідає. Її обличчя сумовите й усміхнене водночас.
— Вставай, вставай, синочку! Надворі сонечко, політаємо трішечки…
Тарасик встає з ліжка, пливе над підлогою, вилітає за матір’ю у вікно і не дивується цьому. Він бачить знайоме подвір’я, курей у дерезі, чорний отвір печери під корінням старої верби. В небі літають лелеки, радісно ширяючи поміж хмарами. О, як щасливо бути поряд з ними, відчути себе всемогутнім!..
Але звідки чужі голоси! Чому їх чути так гучно? Один з них належить бабі Химці, а інший… хто ж інший? Він злий і ворожий… У мами міниться обличчя, спотворюється болем і розпукою. Вона тане, тане, як видиво поміж хмарами, а палючий біль пронизує хлопчика наскрізь і кидає його вниз, униз, униз! Яке жахливе падіння! Завмирає серце від чекання: коли ж удар об землю? Коли ж!
А голоси гудуть, гудуть, вгвинчуються у свідомість, бентежать несподіваність, жахливістю того, що Тарасик чує.
— Ти не руш дитини, гаспиде! Сам не зумів дати життя, то й не одбирай! У тебе рука не батьківська! Чортова рука в тебе, Семене! Я тобі правду кажу!
— Не плюйте мені в душу, бабо! Чого ви лізете в неї?
— Яка там у тебе душа? Жаба в тебе замість душі! Аби була душа — не катував би дитини! Матір згубив, а тепер — дитину хочеш довести до погибелі…
— Що ви мелете? Хто її згубив? Сама померла…
— А чого? Гадаєш — не знаю? Вона мені, голубонька, все перед смертю оповіла. Їй люди очі одкрили, хто ти й що ти. Ти, Каїне, доніс на Федора, на її першого чоловіка, на свого товариша. Занапастив душу — і його і свою…
— Брехня!
— Не брехня! Ич, як посинів! Боїшся правди? Взяв на себе Каїнів тягар — неси тепер, не згинайся! А вона, голубонька, не знала, що ти христопродавець, та вийшла за тебе. А як взнала — занудилася, згоріла від туги та муки… А ти тепер сина її хочеш доконати!
— Цитьте, бабо! Цитьте, а то я…