Атракціон з кіньми скінчився, супроводжений оваціями. Запанувала глибока тиша, бо чоловік в чорному смокінгу оголосив про виступ незрівняного, небувалого, чудодійного, неповторного мага, ілюзіоніста, факіра, магістра чарівних наук великого Ойра-Хана.
Музики не було. Не згасало світло.
На арену вийшов чоловік середнього зросту в блакитному трико — худорлявий і стрункий. Довге пшеничне волосся падало пишними кучерями на спину. Його можна було б прийняти за дівчину, аби не маленькі русяві вуса над твердо окресленими губами та круті крилаті брови над пронизливими синьо-стальними очима.
Глядачі розчаровані зітхнули. Не було магічного причандалля. Не було чорних або роззолочених паланкінів, традиційного вбрання, чалми, грізного погляду. Був приємний, хоча й чимось дуже дивний юнак.
Він зупинився серед арени, підняв руки вгору. Потім опустив униз. Всі бачили, що він нічого не тримав, не ховав. Та й ховати ніде було.
Юнак знову підняв руку, стиснув пальці в кулак. Розкрив долоню, взяв з неї зжмакану хустинку, розгорнув її.
— Де вона взялася? — зачаровано видихнув Павлик.
— А хто його знає. На те ж і фокус…
— Фокус то фокус. А ховати ж нема де…
— Цить. Дивімося далі…
Юнак поклав хустину на арену, згори чітко видно було барвистий прямокутник. Зненацька прямокутник почав підніматися вгору, разом з тим хустина збільшувалася, приховуючи те, що було під нею. Ось вона вже вища ілюзіоніста, сягає двох людських зростів. Хтось серед глядацької зали ахнув. Хустина смикнулася вгору, перетворилася на невелику прозору дитячу кулю, тріснула під склепінням цирку і розсипалася золотистими іскрами. Глядачі заревли від захоплення: серед арени тріпотіла, жила, дихала травневим запахом саду височенька яблуня, густо всіяна рожевими квітами.
Юнак махнув рукою, яблунька охопилася полум’ям, щезла, вгору полетіла зграя білих голубів. Дорослі з роззявленими ротами дивилися на чудо, діти щасливо сміялися, якась бабуся в задньому ряду хрестилася.
— Мені страшно, — сказав тихесенько Павлик.
— Чого! — здивувався Тарасик.
— Тут щось не так!
— Як не так?
— Хіба таке людина може робити?
— Так фокусник же!
— Еге, фокусник! Це домовик, а не фокусник…
— Дурний! Краще дивися, що він далі витворяє…
А дивитися, справді, треба було в десятеро очей, бо тим часом голуби, трохи покружлявши під склепінням шатра, згорнули крильця і почали падати вниз. Жінки заверещали. Птахи перетворилися в легесенькі небачені квіти, схожі на кульбабу, тільки не білого а райдужного кольору. Барви напівпрозорих тичинок-пелюсточок мінилися, грали в світлі електроламп, здавалося, що з неба падає казкова хурделиця. Гомін схвалення плив над залою, діти й дівчата простягали руки вгору, хапали квіточки, нюхали їх. Чарівні утвори танули в долонях, огортаючи глядачів рожевою імлою.
А Ойра-Хан стояв серед арени непорушно, дивився на людей загадково й дивно, трохи іронічно усміхався.
Нарешті, він знову підняв руку, в долоні його було видно коробку сірників. Він запалив сірника, кинув його на арену. Спалахнуло полум’я, спочатку невелике, потім воно жухнуло під склепіння цирку. Павлик сахнувся, відчувши подих вогню.
— Невже справжнє? — прошепотів він.
— Справжнє, — ствердив Тарасик. — Я відчуваю тепло…
Ойра-Хан пальцем покликав з перших рядів якогось елегантно вбраного пана. Той огинався, оглядався незручно на свою супутницю: вона сміялася, заохочувала його. Потім не витримала, разом з ним перескочила бар’єр арени, підійшла до багаття. Простягла руку і з подивом відскочила.
— Ай! Пече! То є справжній вогонь!
— Браво! — крикнув хтось.
Через бар’єр кинулося ще кілька охочих, вони теж пробували наблизитися до полум’я, але з сміхом і криком відступали. Багаття ширилося, тирса довкола вогню тліла, запах горілого ясно чувся в залі. Глядачі занепокоєно гули, чулися крики.
— А він нас не спалить!
— Пожежа!
— Куди дивляться пожарні?
— Заспокойтесь, це ж фокус!
— Еге, фокус! Спробуй, підійти до того фокуса!
Ойра-Хан заспокійливо підняв руку, запала тривожна тиша. На арену в супроводі ніжної музики вибігла девяти-десятилітня дівчинка — синьоокий, кучерявий янгол з русою косою — і зупинилася біля ілюзіоніста. Він погладив її по голівці, зробив рукою знак. Дівчинка пробігла по бар’єру довкола арени, всі її вітали оплесками. Факір схопив її за біле платтячко, підняв угору і жбурнув у вогнище. Увсебіч порснули іскри, вбрання на ній спалахнуло. Хтось пронизливо заверещав, якась дама істерично заголосила і знепритомніла.
Вбрання обсипалося попелом додолу, дівчинка стояла серед вогню в золотому трико і весело усміхалася. Ось язики багаття перетворилися в тремтливі пелюстки велетенської квітки, публіка заіржала від задоволення і несподіванки, потім затихла: казкова квітка закривалася, ховаючи дівчинку від очей глядачів. Невдовзі серед арени видно було тільки тугий рожевий пуп’янок. Ойра-Хан торкнувся його рукою, він почав знову розгортатися. Але тепер пелюстки були багрово-чорні, потім — пурпурово-рожеві, жовтогарячі, ніжно-сонячні, нарешті вибухнули грізними полум’яними звивами. Тільки тепер серед палючої стихії замість дівчинки видно було постать чорного гривастого лева. Цар звірів заричав, перебираючи лапами, з-під яких летіли іскри і великі жарини. Ось він поволі вийшов з вогню, публіка занепокоїлася. Ойра-Хан підняв у руці пістоль, вистрілив. Лев смішно підскочив угору, перекрутився в повітрі і знову став дівчинкою в білому платтячку. Вона кланялася на всі боки, глядачі шалено вітали її, кидали квіти. Вогонь серед арени погас, не видно було жодного знаку на свіжій тирсі. Ойра-Хан дивився понад головами людей спокійно-усміхнено, долоня його лежала на плечі дівчинки.
Ось вона залишила арену, побігла до виходу граціозно кланяючись на всі боки і посилаючи поцілунки. Павлик потягнувся до дірочки, щоб краще розглядіти дівчинку, гілка хруснула. Тарасик схопив товариша за штани, але й сам не втримався. Вони разом шугнули вниз, прорвали парусину склепіння, несамовито закричали. Що сталося — вони не знали! Якась сила підхопила їх, закружляла, понесла над ареною. В очах хлоп’ят миготіли вогні, свідомість знемагала від страху й несподіванки. Глядачі шаленіли, сміялися. Звідкілясь почувся здивований і гнівний голос: