Заглиблюйся, поринай у щасливий танець атомів, небесних туманностей, первісних океанів, хороводів юного життя! Стань мукою і радістю нових народжень! Стань пошуком небувалих шляхів! Стань повелителем і повстанцем! Стань громовим і мовчазним, коханим і самотнім! Це — є життя…
Ти хочеш творити? Ти хочеш стати таким, як Безконечна Космічна Мати? Вставай, піднімайся, пробуй! Вона для того і розбудила тебе з правічного сну.
Ліпи смішні притулки для ляльок своїх на березі Великого Моря. Не соромся їх. То провісники грядущих прекрасних будівель. Всякий шлях невимірний. Тільки бійся стверджувати безповоротність найчарівнішої стежки, бо вона приведе тебе до великої самотності.
Вічна Гра — твій ідеал. Не бійся зруйнувати піщані купи на березі Великого Моря. Ген твої друзі зі сміхом несуть тобі в долонях барвисті самоцвіти, знайдені в гірських ущелинах. Ось щебече над твоєю головою співуча пташка, заохочує послухати свій щирий мелодійний дарунок. Там, далеко в небесній блакиті, плине хмаринка, закликає: до мене, до мене! Спочинь на моїх лебединих крилах, спочинь…
Громи… і плачі… і стогін…
Десь далеко… далеко…
Одвернися, не слухай. То сни, неіснуючі сни. Є лише ласка, і ніжність, і спокій, і вічне кохання. Корінь Світу пульсує невичерпними соками, напинає вогнисті груди, посилає невмирущі джерела буття атомам, людям, квітам і зорям, птахам, амебам, тиші і грому. Життя — то вічна весна, то полум’яна осінь, і солодке чекання, і казковий шепіт вночі — шепіт матусі, шепіт подруги, сміхотливий шепіт товариша гри. Де ти? Де ти?
Тут, я ось тут, лише простягни руку свою. Я у небі, я в сутінках вечора, серед зеленого листя, я в забутій пісні, я вічно з тобою. Тільки не втікай, не біжи від мене, мій прадавній товаришу, моя чарівна подруго небесної гри…
Громи… і плачі… і стогін…
Хто плаче? Хто плаче? Чому?
Нічого нема. То здається тобі. То здається…
Ні, не здається! Я чую — плаче безмірність. Небо здригається громом кохання і муки. Серце моє квилить і прагне летіти на поміч. Хочу бути там, де страждання, де можна прийняти частку великої муки!..
Ти почула далекі зойки, мудра Дитиною! Тебе вже ніщо не втішить. Поспішай, лети, народжуйся в світ муки, щоб принести туди радість Вічної Гри. Зупини криваву ріку, покажи зрячим світи любові і казки…
Як летіти мені? Де шляхи до далекого краю тяжкого дитинства?
В серці, в боліснім серці. А все інше — я дам тобі, твій вічний товариш гри. Ти мене називала Ойра-Ханом над Бугом, над прозоро-жовтими водами земної ріки. Ти не забула мене?
Прокидайтеся, прокидайтеся, друзі від ніжної дрімоти кохання. Вас чекає далека Земля, малесенька, бідна планета серед зоряних валів. їй тяжко, вона очікує ваших дитячих рук.
Тарасику, Павлику, де ви?
Ми тут, ми з тобою, Марійко!
Ви чуєте поклик земної вітчизни?
Чуємо, чуємо…
Вам болять її рани, в серці вашому загорілось багаття подвигу?
Чуємо, чуємо пломінь любові. Крила виростають з надрів душі, розтинають неміряні сфери! Руки, берітесь за руки, кохані діти! Розступаються сині дерева правічного саду, проводжають вас у далеку дорогу! Прощай, прощай, Ойра-Хан, наш улюблений товаришу великої Гри! Ти дав нам силу, знання і нечувану певність! Напнуте вітрило серця, вітри безмежності б’ють у груди кораблю, загрозливо кидає назустріч потужну хвилю зоряний океан.
Не боїмося! Не повернемося назад! Далекий поклик бою відлунює в нескінченних просторах, мов небесні литаври. Тримайтеся, друзі, тримайтеся, лицарі волі! Ми йдемо, летимо, поспішаємо!
Агей, Земле-е-е! Ти чуєш?
Ми поспішаємо!!!