не сміють бунтувати...
— Будувати чорну республіку! — зареготав другий.
— Відведіть мене до шерифа,— попрохала вона.
— Ви його мати,— мовив перший,— і можете змусити його назвати спільників.
— Він не стане говорити!
— Ви не хочете, щоб він жив?, Мати мовчала.
— Джіме, ведімо її до Бредлі.
Вони схопили жінку за лікті, а вона міцніше стисла в руках простирало з рушницею; крізь натовп її повели до лісу. Мати думала про своє: Букер не встигне виказати, для цього вона тут з рушницею. І чим гучніше лунали голоси навколо, тим глиб— шою ставала її рішучість виправити помилку, якої мимохіть допустилася,— щоб знову здобути собі право твердо стояти на землі. Поки Букер прийде, вона буде вже там. "О, якби мені дозволили підійти до Джонні!" Коли її вели повз натовп, вона бачила білі обличчя, які щось гукали до неї.
— Хто вона?
— Негритянка.
— А що вона тут робить?
— Це його мати.
— Що їй треба?
— Принесла простирало загорнути його!
— Він же ще живийі — Його допитують!
— І він здохне, якщо не викаже решту!
— Ти диви! Стара негритянка принесла простирало, щоб за— горнути його тіло!
— Хіба це не гарно?
— Може, вона ще влаштує тут поминки?!
— А що, хіба веде з собою священика?
— До Бредлі її!
— О'кей!
Натовп замовк. Усі зацікавлено дивились на неї; жінка відчу— вала, як десятки холодних очей шукають на її обличчі хоч якусь ознаку слабості. Вона покірно стояла, міцно стискаючи в прости— ралі рушницю. Для неї все було вирішено.
Прийшов шериф.
— Отже,.ти принесла простирало?
— Так.
— Виходить, ті ляпаси навчили тебе розуму?
Жінка мовчала.
— Воно не потрібне. Він іще живий,— сказав шериф, простя— гаючи руку.
Вона відсахнулась.
— Ні!
— Слухайте, тітонько! Нічого вам тут удавати божевільну!
Йдіть краще до свого вилупка та скажіть йому, хай назве спіль— ників, зрозуміли? Я обіцяю, що ми не вб'ємо його, якщо він це зробить. Навіть випустимо його з міста...
— Мені нема чого йому казати!
— Хочете, щоб ми його вбили?
Мати мовчала. Вона бачила, як хтось підійшов до шерифа і щось зашепотів йому на вухо.
— Ведіть її,— наказав шериф.
Жінку повели на грузьку галявину. Дощ хлююпав у зловісних спалахах кишенькових ліхтариків. Коли білі розступились, вона побачила Джонні. Він лежав зв'язаний і скорчений, обличчям у калюжі чорної води. Очі запитально дивилися на неї.
— Говоріть з ним! — звелів шериф.
Якби тільки вона могла сказати, чому прийшла сюди! Та це неможливо. Вона була вже близько від своєї мети й лише мовчки дивилась перед себе, міцно стиснувши губи.
— Говори, негре! — шериф копнув Джонні ногою.— Ось твоя мати!
Джонні навіть не поворухнувся. Шериф знову звернувся до неї:
— Слухайте, тітонько! Ви можете більше довідатись від нього, ніж будь-хто. Скажіть, хай заговорить і врятує собі життя.
Навіщо йому покривати інших негрів та білих?
Вона поклала палець на спусковий гачок і скам'яніло втупи— лася в грязюку.
— Підійдіть до нього!— гукнув шериф.
Жінка не зрушила з місця. Серце в неї аж кричало, щоб від— повісти на подив Джонні, але нагоди не було.
— Гаразд, ти сама хочеш цього! Ми примусимо тебе з ним говорити,-сказав шериф, обертаючись.-Тіме, візьми он той повалений стовбур, посади на нього негра та прив'яжи йому гар— ненько ноги.
Гамір задоволення пройшовся натовпом. Жінка прикусила губу, вона знала, що це означає.
— Ти хочеш, щоб ми притисли ноги твоєму хлопцеві? — почув— ся шерифів, голос.
Мати мовчала. У неї на очах вони підкотили стовбура, потім підняли Джонні й прив'язали йому ноги. Коліна були туго при— тиснені, а ступні звисали. Побачене так ужахнуло жінку, що, зда— валося, то її саму готували до тортур.
— А тягніть-но сюди лома! — крикнув шериф.
Високий, худий чоловік дістав з найближчої машини лома і став над стовбуром. Його щелепи повільно жували тютюн.
— Тепер саме час, тітонько,— мовив шериф.— Скажи своєму вилупкові, хай говорить!
Мати глянула на пелену дощу. Шериф обернувся.
— Вона Думає, ми жартуємо. Якщо нічого не скаже йому, ламайте коліна!
— О'кей, шерифе!
Вона ждала Букера. Ноги в неї ослабли й підтиналися. Але жінка заспокоювала себе: "Зараз він надійде, і я вб'ю обох!" — Вона мовчить, шерифе!
— Гаразд, чорт забирай, починайте!
Лом опустився, і тіло Джонні забилося в грязюці. Почувся стогін. Мати хитнулась і ще міцніше стисла рушницю в прости— ралі.
— Тримай його! Давай другу ногу!
Знову опустився лом. Знову пролунав стогін.
— Ти їх поламав? — спитав шериф.
Довготелесий підняв ноги Джонні, й вони безсило опали, гой— даючись у колінах. Тіло не ворушилося. Голова похилилась, і мати не могла бачити обличчя.
— Наче зламали горобчикові крильце,— зареготав хтось.
Тут Джонні повернув обличчя і заплакав:
— Йди звідси, мамо! Йди собі!
Вперше відтоді, як прийшла в ліс, вона почула його голос і раптом втратила самовладання: кинулась навтіки. Та шерифова рука враз схопила її.
— О ні!-шериф повернувся до Джонні.— Вона піде, коли ти все скажеш.
— Містере, він нічого не скаже,— мовила вона.
— Йди собі, мамо! — сказав Джонні.
— Застрельте його! Не мучте! — простогнала вона.
— Або він заговорить, або ніколи більш не почує вас! — люту— вав шериф.— Ми вміємо робити ще й не таке!
Мати мовчала.
— Навіщо ти прийшла сюди, мамо? — ридав Джонні.
— Я відіб'ю йому барабанні перетинки,— мовив шериф.— Коли хочете щось сказати, то кажіть негайно!
Вона заплющила очі. Почулися шерифові кроки по грязюці.
"Я можу спасти його!" Мати розплющила очі; з натовпу лунали божевільні вигуки.
— Бий, шерифе!
— Щоб уже ніколи не чув!
— Шериф знає, як це робиться!
— Одразу заціпить отому негритянському виродкові!
Вона бачила, як шериф схилився над Джонні, поклав йому на вухо долоню і вдарив кулаком. Потім поклав долоню на друге вухо і знову вдарив. Джонні застогнав, голова його захиталась з боку на бік, очі здивовано дивилися на мовчазний світ.
— Ти не хотіла з ним говорити, поки мала можливість,— сказав шериф.— Спробуй тепер!
Гарячі сльози покотилися по її обличчю. Хотілося застрелити Джонні, щоб не мучився. Та якщо вона зробить це, вони відбе— руть у неї рушницю, і Букер викаже товаришів. "Господи, помо— жи!" Всі тепер галасували, неначе скінчили важливу справу. Зда— валося, вона вже цілу вічність стоїть перед сином, що карається в мовчазному світі глухих мук.